Здається
зовсім недавно Андрій Музичко –
студент-третьокурсник Житомирського
кооперативного коледжу бізнесу і права,
юний колекціонер, організував у рідному
навчальному закладі виставку своїх
експонатів і про кожен із них сам
розповідав своїм ровесникам.
Та
за порівняно короткий час колекція дещо
збагатилася і назріла потреба знову
виставити її на огляд друзям по навчанню.
Тим паче, що багато хто з них виявляє
бажання познайомитися з новими експонатами
і почути цікаву розповідь про їх
походження. Отож Андрій Музичко знову
у творчих пошуках….
А
починалося все до банального просто.
- Ще будучи четвертокласником, якось ішов я з татом міським ринком і побачив як кілька людей продають бойові нагороди, ордени і медалі, - розповідає юнак. – Знаючи, що мій прадідусь був відважним захисником Вітчизни у роки другої світової війни і мав чимало державних відзнак за заслуги, я вдома почав розпитувати у тата де воював його дідусь, які мав нагороди, поранення, де закінчив війну. Відповідь була короткою, але вразила мене сильно. Тато тоді сказав: «Бойові нагороди твого прадідуся разом із ним відійшли у вічність. Напевне, так має бути. Як на мене, то торгувати чужими бойовими нагородами – це зрада пам’яті, бо ж вони давалися за пролиту кров». Але торгівля орденами і медалями продовжувалася і щось змінити було не в силі ні мого тата, ні тим більше моїй. Тому я дав собі слово зібрати, себто скупити ті нагороди, які мав мій прадідусь і виготовити родинний альбом пам’яті. З цього все і почалося…
Та
успішно справившись при допомозі,
моральній і матеріальній підтримці
батька, Петра Івановича, із поставленим
перед собою завданням Андрій, як мовиться,
пішов далі. Він став колекціонувати усі
нагороди усіх воєн. Але і на цьому не
зупинився.
- Якось у старших класах я знайшов під партою радянських десять карбованців - продовжив хлопець. – На запитання «Чиї?» ніхто не відгукнувся. Не знайшовся «господар» і через тривалий час. Той «червінець» став першим експонатом у моїй грошовій колекції. А їх сьогодні у вигляді монет і купюр у мене уже до чотирьохсот. Окремі групи експонатів складають трудові нагороди, спортивні відзнаки, армійські значки та ювілейні монети, в тому числі і з нагоди християнських дат, подій тощо.
На
призначену зустріч Андрій прийшов із
власноруч виготовленим із батьком
колекційним альбомом та ще кількома
десятками окремих експонатів. Уже з
перших його слів я зрозуміла, що
розповідати про кожен із них він може
годинами, або ж без особливої підготовки
провести урок історії.
Колекціонування
– це не лише захоплення, уподобання,
так зване хобі, це ще й виснажлива праця
у постійних пошуках. Що змушує, спонукає
чи сприяє велику кількість людей, у тому
числі і мого співрозмовника, цим
займатися? Відповідь знаходжу у подальшій
розповіді Андрія.
На
мою думку хобі, як і улюблену професію,
яка стає сенсом всього нашого життя не
ми вибираємо, а вони вибирають нас і
знаходять постійну прописку у наших
душах, думках, помислах, врешті-решт у
наших серцях. А живлять їх результати
цих справ. Так у мене сталося із
колекціонуванням. Пригадую у шостому
класі, коли моя колекція вимірювалася
уже сотнею експонатів, у школі проводився
конкурс на тему Великої Вітчизняної
війни. Я прийшов на нього з бойовими
нагородами мого прадідуся, які вже
вдалося зібрати та іншими орденами і
медалями. Я серйозно готувався до цього
заходу і зайняв перше місце. А його
учасниками в основному були старшокласники.
Це була перша і найважливіша для мене
перемога, яка і стала поштовхом, окрилила
і надихнула мене на подальші пошуки.
Виставка у коледжі також цьому посприяла.
Колекціонування – це не тільки цікаво,
це ще й надзвичайно корисно, воно має
пізнавальне і виховне значення. За
кожним експонатом я бачу історію
виникнення його самого, його країни,
епохи, його цінності, ролі, які він
зіграв у розвитку свого краю, від кого
прийняв і кому передав естафету. І
постійно ці знання поповнюю. Сьогодні
у моїй колекції загалом понад шістсот
експонатів. Є серед них особливо цінні.
Приміром, ось ця срібна монета 1566 року
за давністю часу не можна навіть
зрозуміти чия. А ось царські п’ятаки
випусків 1758 - 1774 років, срібна монета
останнього царя, Миколи ІІ, це один
рубль випуску 1895 року. Ось купюри, які
німці друкували у 1942 році на окупованій
Україні, а тут – німецька купюра датована
1919 роком. Поруч сто і п’ятисотрублеві
царські купюри, датовані відповідно
1910 – 1912 роками. Чільне місце в колекції
посідають і більш сучасні монети різних
країн світу та України зокрема. У 2014
році побачила світ монета, присвячена
небесній сотні, а трохи пізніше –
подвигам українських захисників своєї
землі на сході країни. У 2018 році вийшли
дві десятигривневі купюри, які присвячені
подвигам наших кіборгів і добровольців.
Ось вони. А цьогоріч українці побачили
монету присвячену наданню томосу про
автокефалію Православній Церкві
України. Ця монета також посідає почесне
місці у моїй колекції.- У Андрія Музичка, як і у всіх його ровесників багато крилатих мрій, планів, задумів. По-дорослому зважуючи свої можливості, юнак вірить у їх здійснення. Тож з упевненістю про це і розповідає:
- Свою спеціальність – підприємництво, торгівля та біржова діяльність - я вирішив удосконалити у Полтавському університеті економіки і торгівлі, куди планую вступити відразу після закінчення коледжу. Аби зменшити матеріальні витрати сім’ї на моє навчання, влітку знову піду працювати, у цьому плані маю вже певний досвід. Великою моєю мрією на подальше є відкрити власний музей другої світової війни, взяти участь у реконструкції боїв та пошуках останків загиблих воїнів на території Житомирщини і України в цілому. А поки що готую нову виставку своєї колекції у коледжі, готуюсь до успішної здачі державного екзамена та захисту диплома. Ну, а найближчі дні підуть на підготовку Новорічно-Різдвяних свят, які відзначатиму у колі сім’ї та з друзями. Користуючись нагодою всім, всім, а особливо викладачам коледжу на чолі з директором Оленою Сергіївною Силантьєвою, передаю найтепліші вітання і найдобріші побажання на новий 2020 рік
