Коледж

Житомирський коледж

Ринки

Ринки

Громадське харчування

Громадське харчування.

Торгівля

Торгівля

Виробництво

Виробництво

Вітаємо Вас на сайті Спілки споживчих товариств Житомирської обласної

Тут Ви знайдете основну інформацію про нас та нашу діяльність.
Сьогодні товариство включає 892 роздрібних торгових підприємства та 388 підприємств ресторанного господарства, 3 торгові бази, 2 заготівельно-збутові бази та 20 переробних підприємств і цехів. У системі діє кооперативний коледж бізнесу і права, який здійснює підготовку кадрів для підприємств і організацій споживчої кооперації області.

Будемо вдячні за цікаві пропозиції щодо подальшого покращення роботи наших підприємств, їх продукції, сервісу.

Приклад гідний наслідування

Марія Василівна Вожик прийшла у споживчу кооперацію, маючи, як кажуть, за плечима середню школу, бухгалтерські курси і шість років праці за спеціальністю.

В Андрушівській райспоживспілці їй запропонували почати "по той бік прилавку" у магазині "Продтовари". Погодилася залюбки, бо знала, що матиме щоденно зустрічі і живе спілкування із людьми, задовольнятиме їхні потреби у товарах першої необхідності. Та не встигла вивчити асортимент, ціни, попит покупців як на фасаді магазину замість вивіски "Продтовари", з’явилася – "Промтовари", а ще трохи пізніше – "Господарчі товари". З новою вивіскою у трудовій книжці Марії Василівни заявився і новий запис "Переведена на посаду завідуючої магазином". Це був 1970 рік, який і започаткував її яскраву сторінку в історії споживчої кооперації району.

- У ті часи магазин у райцентрі був свого роду виконавцем усіх доручень, прохань, побажань та вказівок районної влади – почала свою розповідь із спогадів Марія Василівна. – Наш магазин впродовж одного дня міг організовувати торгівлю на кількох визначених йому дільницях. Приміром, вранці вивозили ходовий товар на ферму якогось колгоспу, затим брали участь у виставках-ярмарках, ще пізніше – обслуговували хліборобів, або ж на колгоспному току, або ж на польовому стані, де торгували із так званих авто лавок. Щочетверга і щонеділі виїжджали на базар у місто Бердичів, їздили по селах. Людям праці, як заохочення, пропонували найдефіцитніші товари, ними на той час були електротовари та побутова хімія, які тільки-тільки заповнювали у нас ринок збуту. Працювали майже без вихідних, часто не зважали і на розпорядок дня. Усі процеси були доведені до автоматизму – "Привіз, розвіз, продаж".

Сумлінну, високоефективну працю, як правило, наздоганяють результати, які помічають і за які гідно оцінюють вищестоящі організації.

Магазин "Господарчі товари" Андрушівської райспоживспілки став кращим у районі і одним із кращих в облспоживспілці. Він постійно посідав призові місця у трудовому суперництві серед споріднених колективів, а портрет його продавщиці, затим завмага Марії Василівни Вожик постійно прикрашав районну і обласну Дошки Пошани кращих кооператорів. На базі райспоживспілки в цілому і магазину "Господарчі товари" зокрема, правління облспоживспілки неодноразово проводило семінари-наради з метою поширення передового досвіду роботи.
У 1996 році, після 36-річної праці у споживчій кооперації, у 60-річному віці Марія Василівна вийшла на заслужений відпочинок. Кооператори району проводжали її з усіма належними почестями. Провели, а невдовзі знову зустріли.

Не змогла вона просто так зійти, залишити свою активну життєву позицію, свій колектив, своїх колег, уповільнити запрограмований нею ж самою темп життя, його динаміку.

- Коли через кілька днів після "відпочинку" Марія Василівна прийшла у колектив, усі зрозуміли, що кращого голову ради ветеранів годі й шукати – повідала головний бухгалтер райспоживспілки Лариса Вікторівна Курівська. – Енергія, завзяття, бажання бути з людьми і працювати для людей завжди були притаманні їй. А тут проявилися ще дужче. Я з Марією Василівною дихаю, як мовиться, в унісон. Наші плани та бажання співпадають, від того і робота ведеться. Не даремно кажуть, одна голова добре, а дві – то краще. Ось і наш тандем складається із двох голів – ветеранської ради і райкому профспілки працівників споживчої кооперації. Це моя громадська посада, ми намагаємося хоч щось приємне та гарне зробити для наших ветеранів, аби вони розуміли, що недаремно по кілька десятків кращих років свого життя присвятили праці у споживчій кооперації. І у радості, і у горі вони сьогодні не одні. Чим можемо -  допомагаємо. На свята запрошуємо у колектив, тим хто, ще твердо стоїть на ногах, пропонуємо брати участь у різних розважальних та культурно-масових заходах. Приміром, зовсім недавно ми відвідали жіночий і чоловічий монастирі у селі Кип’яче Малинського району, побували у Київській лаврі.

- Марія Василівна – громадський діяч районного масштабу, - з теплом у голосі і усмішкою на вустах доповнила голова правління райспоживспілки Ніла Михайлівна Кучеренко. – Вона член президії ветеранської ради району, займається волонтерською роботою. З такими ж як сама пенсіонерами, збирає продукти харчування, одяг, гроші і разом відправляють на фронт, бійцям АТО. Тим самим, як у роки другої світової, наближають світлий день перемоги. І це у її роки! Адже нинішній червень у житті Марії Василівни Вожик – 80-й! Ось живий приклад гідний наслідування! Здоров’я вам,шановна, снаги і нехай доброта, яку ви даруєте людям, повертається до вас сторицею.

Спокій йому ще й не сниться

Ще твердою і впевненою ходою підійшов до свого 75-річчя Сергій Іванович Литвин. А з пам’яті так яскраво і зримо виринає епізод його працевлаштування і першого самостійного трудового кроку на кооперативній ниві. Бо хіба ж таке забувається? Йому, вчорашньому випускнику-відміннику середньої школи, який на жаль, а більше на щастя, не добрав балів при вступі в Одеський технологічний інститут, Словечанське споживче товариство Овруцької райспоживспілки запропонувало посаду завідуючого продовольчим магазином № 1.

- Молодь полюбляє ризики, - усміхнувшись поринув у спогади Сергій Іванович. – Отож і я, на маючи ні професійного досвіду, ні належних знань – ризикнув. За два роки, не скажу, що дуже вже обріс, але помітна щетина практичних навиків роботи все ж з’явилася. Далі було три роки служби в армії. Після чого на цих же посадах уже й добре обріс досвідом у магазинах сіл Верпа, Бігунь і знову-таки – Словечно.

За цей час у житті Сергія Івановича відбулося багато приємних, радісних і незабутніх подій. Він познайомився із симпатичною дівчиною, Євою Довбаш, яка проходила практику в одному із магазинів Словечанського споживчого товариства. "Старожили" ще й досі згадують як всією кооперативною громадою гуляли на весіллі Литвинів. Невдовзі у молодят народилися один за другим два синочки-соколики – Сергійко й Ігорьок. А ось коли діти пішли до школи і потрібно було іноді заглянути у їхні щоденники, щось допомогти, відповісти на запитання – тоді зрозумів, що і самому варто було б підтягнутися… У неповні сорок років Житомирський кооперативний технікум вручив Сергію Івановичу диплом товарознавця, а у 1981-ому році кооператори Бігунського споживчого товариства обрали його головою правління. Через два роки йому довірили очолити одне з найбільших споживчих товариств – Словечанське, яке він зі своєю командою однодумців тримає на плаву ще й сьогодні.

- Кооператори – люди особливі, - продовжив Сергій Іванович. – Вони одержимі своєю роботою. Їх не треба змушувати чи агітувати прийти, у разі потреби, попрацювати у позаробочий час, чи у вихідний день. Солідарність тут не на папері і не для "красного слівця". З такими людьми насправді можна гори перевернути - і ми "перевертали". Наше споживче товариство постійно лідирувало серед споріднених не лише району, а й області. Надлюдські випробування, які дісталися нам внаслідок Чорнобильської трагедії, колектив переніс і пережив з гідністю, ще більше згуртувався і зміцнів. Багато людей покинули свої домівки, роботи і переселилися у так звані "чисті зони". Хто залишився – тому довелося працювати за себе і за них. Працювали. Працювали так, що у червні 2001 року, за підсумками конкурсу газети "Вісті… Центральної спілки споживчих товариств України" на кращу первинну ланку, Словечанське споживче товариство Овруцької райспоживспілки посіло перше місце з господарської діяльності. Переймати досвід нашої роботи приїжджали колеги-кооператори мало не з усієї України. Це був насправді високий злет. Та, на жаль, судилося і падіння. Бо як падає величезний механізм, то зрозуміло, маленькому гвинтику у ньому не встояти… Та з часом нам вдалося все-таки піднятися…

Успіх колективу залежить від самого колективу, хоч левова частка – від керівника, бо ж команду веде капітан, який стоїть у штурвала.

- Сергій Іванович - надійна, обов’язкова, відповідальна, проста і доступна людина, - зазначила голова правління Овруцької райспоживспілки Марія Василівна Василенко. – Вимогливий передусім до себе і до кожного працюючого, вміє з усією суворістю запитати, але вміє із властивою людині добротою, щирістю і теплом душі похвалити та подякувати за працю. З ним воістину можна іти у розвідку. Хоча, що розвідка? – день-два. А я працюю із Сергієм Івановичем уже 41 рік, постійно переконуючись у тому, що людина він на своєму місці. Очолюване ним споживче товариство у такий складний час, який ми переживаємо сьогодні, працює беззбитково. Всі питання фінансово-господарської діяльності і з життя колективу вирішує голова із членами правління на постійно діючих щотижневих ранкових нарадах.

Загальний трудовий стаж у Сергія Івановича Литвина 58 років, у споживчій кооперації – 51. Тож він, напевне,  найстарший і за віком, і за стажем роботи на посаді голови правління первинної ланки не тільки у нашій поліській глибинці, а й в усій Україні.

Його багаторічна сумлінна праця удостоєна найвищої відзнаки Укоопспілки "Знак Пошани", численних Почесних грамот Укоопспілки, облспоживспілки та райспоживспілки.

Сергій Іванович сповнений сил, бадьорості і оптимізму. На 75-ту життєву позначку, до якої підійшов, не зважає. Бо має ще багато справ і на роботі, і вдома.

- У колективі треба зберегти людям роботу і зарплату, - сказав на завершення нашої розмови ветеран-кооператор. – Ну, а вдома дідової підмоги чекає п’ятеро представників третього покоління Литвинів. Одна онучка закінчує у Києві університет – потрібно працевлаштувати, друга закінчує школу – потрібно вступати до вишу. Отож, не знаю, чи життя продовжується, чи лише починається. Одним словом, старіти немає коли і спокій ще й не сниться.

Вишиванкове дитинство

Минулого четверга працівники апарату правління Спілки споживчих товариств області прийшли на роботу воістину як на свято. Бо ж відчути свою причетність до загальнонародного національного дійства хотілося кожному. І як тільки підготовчу роботу розпочали майже усі засоби масової інформації, все частіше у розмові колег-кооператорів можна було почути запитання: "А у тебе вишиванка є? Хто вишивав, нитками чи бісером? Який орнамент? Які кольори переважають? Чи одягнеш вишиванку у визначений день?" тощо.

Саме визначений день – 19 травня і дав відповідь на всі ці та багато інших запитань. І хоч День вишиванки ще не був оголошений святом і проходив не на державному рівні – однак свято у колективі відчувалося у всьому. Майже всі, хто того дня не був у відрядженні чи відпустці, прийшли у вишиванках. Незважаючи на похмуру, дощову погоду, на їхніх обличчях сонячними промінчиками вигравали усмішки, вони вітали одне одного зі святом. А коли зібралися в актовій залі, усіх присутніх поздоровив перший заступник голови правління Споживспілки Василь Баранівський, після чого кожен із них  поділився спогадами про своє вишиванкове дитинство, про те, як сьогодні у їхніх родинах вшановується вишивання в цілому і вишиванки зокрема.

На закінчення дійства його учасники сфотографувалися на добру і довгу згадку.

Василь Баранівський – перший заступник голови правління Споживспілки:
- Сьогодні у нашій країні вперше на такому рівні проходить День вишиванки. Та дивлячись на радісні, привітні усмішки своїх колег, віриться що він червоним листиком ввійде у наш календар і відзначатиметься на державному рівні, як загальнонаціональне свято.
Слово "вишиванка" для нас не нове. Ще наші пра-пра- прабабусі ткали полотно, шили синочкам сорочечки, а донечкам сукенки  і  прикрашали їх різнокольоровими квітками, в основному польовими – червоними маками, синіми волошками, білими ромашками. Ці обнови дарували дітям до великих свят – Паски, Трійці, на Павла і Петра,  - тоді, коли світило і гріло сонечко, щоб відразу можна було одягнути і піти у них на гостини до родини. Отож, іще в давнину наші пращури приурочували вишиванки до свят.

То чому ж нам не відновити цю прекрасну українську традицію і не започаткувати її? В усякому разі, у нашому колективі це сталося уже сьогодні. Ми усі подумки, на якусь мить побували у своєму вишиванковому дитинстві.

Отож, радо вітаю весь колектив і всіх учасників святкового дійства. Дай Бог, щоб ваше життя вигравало усіма кольорами райдуги, як вишиті на вишиванках орнаменти. Миру нам усім, злагоди і добра!

Любов Микитенко – голова ради ветеранів облспоживспілки:
- Скільки себе пам’ятаю, у мене були вишиванки. До восьмого класу їх вишивала мені мама, навчаючи і мене цій надзвичайно цікавій та далеко не простій справі. Перейнявши досвід, у восьмому класі я сама вишила собі відразу дві дуже гарні вишиванки. Із цим вбранням, щоправда, постійно його обновлюючи, я не розлучалася і не розлучаюся й досі. Куди б не їхала, на мені чи зі мною – вишиванка. Вона у великій пошані у всій моїй родині. Нещодавно передала вишиванку у подарунок племінниці Оксані аж у Канаду. Отже, крокуємо планетою "Земля".

Дуже рада, що нарешті наша українська вишиванка займе своє достойне і заслужене місце. Певна, що вона буде гарним і гідним символом нашої нації, об’єднуючим її елементом. Хочу щоб по вишиванці українців пізнавали у всьому світі і, щоб шанували, щоб ми у ній почували себе українцями і пишалися цим. Це головне. Щоб, як мовиться, не переборщили, як це у нас часто буває.

На моє глибоке переконання – вишиванка – це як хрестик на шиї, віруєш – носи! Ось так і з вишиванкою. Любиш Україну, свій народ, є ця любов у твоїй душі, у твоєму серці і у твоїй голові – носи! Якщо все це на словах, для публіки, для піару – не ганьби ні себе, ні символ нації.

Тетяна Кузнєцова – заступник начальника управління заготівельної,     виробничої діяльності, інвестицій та охорони праці:
- Ще в дитинстві мої бабусі Євдокія із міста Корсунь-Шевченківського Черкаської області і Лідія із Житомирщини навчали мене рукоділлю, зокрема вишиванню. Цю науку я тепер передаю своїй онуці Анастасії.

У моїй родині вишиті вироби  поділяються на дві категорії: вишиванки і рушники – одні, як данина вдячності, шани і поваги, їх даруємо дорогим серцю людям, а другі, як данина світлої пам'яті тим, кого уже немає серед нас, але вони живуть у наших серцях. Ці рушники, як правило,  на покутях прикрашають їхні портрети. У  моїй  батьківській хаті, у Коростені, де мешкає моя 80-річна мама, на найпочеснішому місці – портрети моїх двох дідусів – Григорія і Михайла, котрі пройшли усю другу світову війну, повернулися живими і ще своїми спогадами про буремну юність ділилися зі своїми дітьми, а пізніше з нами, онуками, виховуючи нас на кращих прикладах патріотизму і любові до своєї країни.

Вважаю, що свято Вишиванки обов’язково потрібне. Жаль, що ми запізнилися з ним на багато-багато років. Воно згуртовуватиме нас українців і нагадуватиме нам чийого ми роду-племені діти.

Ольга Павлік – головний інструктор відділу організаційно-кооперативної роботи і кадрів:
- Мої спогади про вишиванку дуже приємні і теплі. Коли я закінчила школу і вступила до інституту, моя бабуня Дуся, так вона любила, щоб її називали, казала: "Заміж ще не спіши, я ще придане не підготувала". А через рік-другий я почула від неї: "Тепер можеш шукати собі пару і ставати на рушник, який я вишила тобі на щастя, й на долю. А ще я підготувала три подушки із надертим пір'ям і з  наволочками, вишитими на них  червоними пишними маками. Дві подушки великі – то для тебе і твого судженого, а одна маленька – то для моєї правнучки".

Я вже понад двадцять років у шлюбі. Та ще й досі ми користуємося бабуніними подушками. І що характерно, чим більше їх прасую, незалежно від прального порошку, від температури води – тканина стає все білішою, а червоні маки і зелені листочки й досі не втрачають своєї свіжості, - навпаки, ще яскравіше майорять на сонці. Таке ж придане бабуня приготувала усім чотирьом своїм онукам, а доньці, моїй мамі, таким же візерунком вишила вишиванку, яка тепер зберігається у нашій батьківській хаті, як реліквія, як спогад про нашу бабуню-рукодільницю і вишите нею і словом, і нитками наше дитинство.


Починати потрібно із себе

Шість років тому, очоливши підприємство облспоживспілки "Житомирський кооперативний ринок", Василь Павлович Третяк одержав у спадок від свого попередника мільйонні борги, межу банкрутства, занедбану територію, торгівлю власною продукцією селян прямо із землі тощо.

Шість років вистачило керівнику і очолюваному ним колективу аби погасити усі борги, почати працювати прибутково, вивести підприємство у число постійних переможців оглядів-конкурсів на кращий ринок споживчої кооперації України, що засвідчують Почесні грамоти правління Укркоопспілки, одержати відзнаку "За благодійність" Всеукраїнського об’єднання громадян "Країна", стати домінантом національного конкурсу "Благодійник – фізична особа", заслужити довіру і визнання у багатьох інших вищестоящих Всеукраїнських, обласних та міських організацій.

За багаторічну і сумлінну працю у споживчій кооперації, за активну життєву позицію відзнаки "Знак Пошани" Центральної спілки споживчих товариств України удостоївся і особисто директор – Василь Павлович Третяк.

Почесний знак Федерації профспілок України "За розвиток соціального партнерства", який днями вручено керівнику, відкрив лік відзнакам 2016 року. Це й послужило приводом для зустрічі із очільником підприємства.

- Василю Павловичу, передусім вітаю Вас із черговою почесною нагородою.
- Дякую! Та одразу зазначу, що ваше вітання слід адресувати кожному із 128 штатних працівників ринку, 615 стаціонарним підприємцям-орендаторам та 677 продавцям м'ясного, молочного, рибного павільйонів і тим, хто торгує під накритими прилавками. Бо ж ви розумієте, що у загальних успіхах – внесок кожного, хай незначний, але гривня складається із копійок, а мільйон із гривень…

- І все-таки, як Вам вдалося за порівняно короткий час надати ринку так званий статус "обличчя міста"? З чого почали?
- Ще для "обличчя" багато чого потрібно зробити (усміхається). Бо ж на одній його щоці саме зараз, ви не могли цього не помітити, проводиться "пластична операція", ми призупинили торгівлю кіосків правої частини ринку аби реконструювати їх, надати їм сучасний вигляд, збільшити площею, між ними зробити накриття, проходи встелити тротуарною плиткою, щоб було комфортно тим, хто продає і тим, хто купує. А щоб відповісти на ваше запитання "З чого почав?", то не відкрию Америку, коли скажу, що почав із себе. З першого дня дав працівникам зрозуміти, що колектив має бути для кожного сім’єю, а ринок другою рідною домівкою, отож працювати потрібно сумлінно, як би це не здавалося дивно – чесно, дбати про добробут, про інтер’єр і екстер’єр ринку в цілому і кожного павільйона та кіоска зокрема – одним словом бути господарем на своєму робочому місці. А ще - із того, що за годину до початку роботи, зі своїм заступником почали робити обхід всієї території ринку, заходили у павільйони, якісь недоліки бачили самі, на якісь нам вказували продавці, а іноді і покупці. А тоді, о 8.00 у нас, за армійською термінологією – "развод". Будівельно-ремонтна група, враховуючи всі виявлені недоліки, одержувала наряд на роботу і відправлялася на її виконання. Так триває і до сьогодні. А ще почали з того, від чого не відкупишся – з погашення боргів. Цьому сприяло значною мірою нарощування обсягів господарсько-фінансової діяльності. Вийшовши на позитивний результат, розпочали реконструкцію, технічне переоснащення матеріально-технічної бази, а тоді і будівництво нових споруд. Так на ринку з’явився сучасний красень-павільйон "Жива риба". Друге дихання одержав і оновлений торгівельний майданчик з продажу сільгосппродукції. Для торгуючих встановлено більше ста малих архітектурних форм. Поступово ринок перетворюється на сучасний торговельний комплекс нового зразка.

- Люди повірили у Вас і довірились Вам, завдяки чому і не забарився результат. Але довіра людей дорогого варта…
- Людські стосунки у більшості своїй мають не грошовий вимір, або не тільки і не стільки грошовий. Часто-густо слово важить значно більше і оцінюється на багато дорожче. Я з першого дня пообіцяв своє покровительство за сумлінну працю, дисциплінованість, відвертість і відповідальність. Люди не підвели і я тримаю слово. Впродовж останніх кількох років середньомісячна зарплата у нас зросла майже вдвічі і складає сьогодні 3160 грн. Адміністрація ринку тісно і плідно співпрацює із профспілковою організацією. Тут поле нашої діяльності - в основному матеріальна і моральна допомога тим, хто її потребує. Особливо опікуємось хворими самотніми нашими пенсіонерами. Ось і нещодавно двоє колишніх  працівниць ринку, інженер-будівельник Рима Миколаївна Тарасова і  прибиральниця Антоніна Іванівна Корженко, маючи поважний вік, обом за 80 років, і кволе здоров’я, перебуваючи у лікарні одержали від колективу допомогу у розмірі відповідно 1,5 – 1 тис.грн. А всього на матеріальну допомогу за останні роки виділено понад 100 тисяч. Допомагаємо і продуктами харчування. Значну увагу приділяємо створенню здорових та безпечних умов праці. Всі служби ринку забезпечені спецодягом, взуттям, іншими засобами індивідуального захисту, медичними аптечками, миючими та дезинфікуючими засобами, на що лише за минулий рік виділено було 235 тис. грн., що склало 1836 грн. на одного працівника.

- Знаю, Василю Павловичу, що Ви і ваш колектив переймаєтесь не лише долею "своїх"?
- Благодійність, доброчинність, милосердя – це стало вже невід’ємною часткою нашої діяльності. Бо ще батьки нас вчили – "маєш сам поділися з тим, хто не має". Жаль, що цього не розуміють ті, хто має дуже багато. Напевне, саме тому сьогодні переважна більшість тих, хто не має нічого. Тож доводиться ділитися. Уже кілька років поспіль у святкові дні члени колективу є гостями у Бердичівській спецшколі-інтернаті для дітей-сиріт. Ми надавали грошову і продуктову допомогу майданівцям, а коли майдан перейшов на Схід країни, де розпочалася справжня, хоч і не оголошена війна з російським окупантом, ще більш активізували благодійну допомогу. Одноденний заробіток перерахували на матеріально-технічне забезпечення Української Армії, збирали кошти, продукти харчування, закуповували медикаменти, чаї, каву, цигарки для нашої Житомирської славнозвісної і героїчної 95-ої аеромобільної бригади, від командування якої маємо подяку. Надавали грошову допомогу і самим бійцям, які повернулися з фронту із важкими пораненнями. До того ж, наша профспілка залучала до акцій милосердя і всіх приватних підприємців ринку. У нас із ними нормальні партнерські стосунки.

- Слухаючи Вашу розповідь, думається, що у вас настільки вже все налагоджено і злагоджено, що і проблем ніяких немає і роботи мало.
- Щоб вам так ніколи не думалося – то скажу: ринок – це той об’єкт, де чим більше працюєш, тим більше є роботи і тим менше її видно, це велетенська кухня, де все миється, ріжеться, шпариться, вариться, розкидається, розсипається, ламається, б’ється і все це потрібно прибирати, пакувати, вивозити, ремонтувати, міняти, аби наступного дня у повному "всеозброєнні" відкрити ворота ринку, де на вхідних дверях покупці можуть прочитати "Ласкаво просимо" і щоб це відповідало дійсності.

- На завершення, традиційне запитання: які Ваші мрії? Напевне, створити ринок європейського зразка?
- Ні, і ще раз ні! Я мрію, і дай мені, Боже, для цього часу, сил та здоров’я, створити ринок нашого українського зразка. Ми нічим ні гірші, тільки чомусь живемо в угоду комусь. Батьки наші Америку доганяли і переганяли, а ми ось в Європу мітимо. Я мав нагоду побувати на ринках Барселони, що в Іспанії. І що ви думаєте? Все те ж саме, що і у нас: жариться, вариться, розсипається… Ось тільки люди там інші: не смітять, не курять, даруйте на слові, не плюють собі і комусь під ноги, не грублять і не хамлять одне одному, ніхто нікого нікуди злобно не посилає… Що продавці, що покупці – любо-дорого подивитися – усміхнені, привітні, чемні, дружелюбні. То хіба ж нам для цього багато треба? І хоч не мені відповідати на це запитання, однак скажу вже вдруге: починати потрібно кожному із себе. Коли всі ми це усвідомимо, особливо там, наверху, то й відразу стане зрозуміло, що ні до кого нам не треба примикати, ні на кого не рівнятися, бо ж ми і є у центрі самої Європи. А отже потрібно і відроджувати нами ж самими втрачені національні зразки.

- Василю Павловичу, тож щиро бажаю Вам для цього і продовження часу, і примноження сил та здоров’я!