Коледж

Житомирський коледж

Ринки

Ринки

Громадське харчування

Громадське харчування.

Торгівля

Торгівля

Виробництво

Виробництво

Вітаємо Вас на сайті Спілки споживчих товариств Житомирської обласної

Тут Ви знайдете основну інформацію про нас та нашу діяльність.
Сьогодні товариство включає 892 роздрібних торгових підприємства та 388 підприємств ресторанного господарства, 3 торгові бази, 2 заготівельно-збутові бази та 20 переробних підприємств і цехів. У системі діє кооперативний коледж бізнесу і права, який здійснює підготовку кадрів для підприємств і організацій споживчої кооперації області.

Будемо вдячні за цікаві пропозиції щодо подальшого покращення роботи наших підприємств, їх продукції, сервісу.

Вишиванкове дитинство

Минулого четверга працівники апарату правління Спілки споживчих товариств області прийшли на роботу воістину як на свято. Бо ж відчути свою причетність до загальнонародного національного дійства хотілося кожному. І як тільки підготовчу роботу розпочали майже усі засоби масової інформації, все частіше у розмові колег-кооператорів можна було почути запитання: "А у тебе вишиванка є? Хто вишивав, нитками чи бісером? Який орнамент? Які кольори переважають? Чи одягнеш вишиванку у визначений день?" тощо.

Саме визначений день – 19 травня і дав відповідь на всі ці та багато інших запитань. І хоч День вишиванки ще не був оголошений святом і проходив не на державному рівні – однак свято у колективі відчувалося у всьому. Майже всі, хто того дня не був у відрядженні чи відпустці, прийшли у вишиванках. Незважаючи на похмуру, дощову погоду, на їхніх обличчях сонячними промінчиками вигравали усмішки, вони вітали одне одного зі святом. А коли зібралися в актовій залі, усіх присутніх поздоровив перший заступник голови правління Споживспілки Василь Баранівський, після чого кожен із них  поділився спогадами про своє вишиванкове дитинство, про те, як сьогодні у їхніх родинах вшановується вишивання в цілому і вишиванки зокрема.

На закінчення дійства його учасники сфотографувалися на добру і довгу згадку.

Василь Баранівський – перший заступник голови правління Споживспілки:
- Сьогодні у нашій країні вперше на такому рівні проходить День вишиванки. Та дивлячись на радісні, привітні усмішки своїх колег, віриться що він червоним листиком ввійде у наш календар і відзначатиметься на державному рівні, як загальнонаціональне свято.
Слово "вишиванка" для нас не нове. Ще наші пра-пра- прабабусі ткали полотно, шили синочкам сорочечки, а донечкам сукенки  і  прикрашали їх різнокольоровими квітками, в основному польовими – червоними маками, синіми волошками, білими ромашками. Ці обнови дарували дітям до великих свят – Паски, Трійці, на Павла і Петра,  - тоді, коли світило і гріло сонечко, щоб відразу можна було одягнути і піти у них на гостини до родини. Отож, іще в давнину наші пращури приурочували вишиванки до свят.

То чому ж нам не відновити цю прекрасну українську традицію і не започаткувати її? В усякому разі, у нашому колективі це сталося уже сьогодні. Ми усі подумки, на якусь мить побували у своєму вишиванковому дитинстві.

Отож, радо вітаю весь колектив і всіх учасників святкового дійства. Дай Бог, щоб ваше життя вигравало усіма кольорами райдуги, як вишиті на вишиванках орнаменти. Миру нам усім, злагоди і добра!

Любов Микитенко – голова ради ветеранів облспоживспілки:
- Скільки себе пам’ятаю, у мене були вишиванки. До восьмого класу їх вишивала мені мама, навчаючи і мене цій надзвичайно цікавій та далеко не простій справі. Перейнявши досвід, у восьмому класі я сама вишила собі відразу дві дуже гарні вишиванки. Із цим вбранням, щоправда, постійно його обновлюючи, я не розлучалася і не розлучаюся й досі. Куди б не їхала, на мені чи зі мною – вишиванка. Вона у великій пошані у всій моїй родині. Нещодавно передала вишиванку у подарунок племінниці Оксані аж у Канаду. Отже, крокуємо планетою "Земля".

Дуже рада, що нарешті наша українська вишиванка займе своє достойне і заслужене місце. Певна, що вона буде гарним і гідним символом нашої нації, об’єднуючим її елементом. Хочу щоб по вишиванці українців пізнавали у всьому світі і, щоб шанували, щоб ми у ній почували себе українцями і пишалися цим. Це головне. Щоб, як мовиться, не переборщили, як це у нас часто буває.

На моє глибоке переконання – вишиванка – це як хрестик на шиї, віруєш – носи! Ось так і з вишиванкою. Любиш Україну, свій народ, є ця любов у твоїй душі, у твоєму серці і у твоїй голові – носи! Якщо все це на словах, для публіки, для піару – не ганьби ні себе, ні символ нації.

Тетяна Кузнєцова – заступник начальника управління заготівельної,     виробничої діяльності, інвестицій та охорони праці:
- Ще в дитинстві мої бабусі Євдокія із міста Корсунь-Шевченківського Черкаської області і Лідія із Житомирщини навчали мене рукоділлю, зокрема вишиванню. Цю науку я тепер передаю своїй онуці Анастасії.

У моїй родині вишиті вироби  поділяються на дві категорії: вишиванки і рушники – одні, як данина вдячності, шани і поваги, їх даруємо дорогим серцю людям, а другі, як данина світлої пам'яті тим, кого уже немає серед нас, але вони живуть у наших серцях. Ці рушники, як правило,  на покутях прикрашають їхні портрети. У  моїй  батьківській хаті, у Коростені, де мешкає моя 80-річна мама, на найпочеснішому місці – портрети моїх двох дідусів – Григорія і Михайла, котрі пройшли усю другу світову війну, повернулися живими і ще своїми спогадами про буремну юність ділилися зі своїми дітьми, а пізніше з нами, онуками, виховуючи нас на кращих прикладах патріотизму і любові до своєї країни.

Вважаю, що свято Вишиванки обов’язково потрібне. Жаль, що ми запізнилися з ним на багато-багато років. Воно згуртовуватиме нас українців і нагадуватиме нам чийого ми роду-племені діти.

Ольга Павлік – головний інструктор відділу організаційно-кооперативної роботи і кадрів:
- Мої спогади про вишиванку дуже приємні і теплі. Коли я закінчила школу і вступила до інституту, моя бабуня Дуся, так вона любила, щоб її називали, казала: "Заміж ще не спіши, я ще придане не підготувала". А через рік-другий я почула від неї: "Тепер можеш шукати собі пару і ставати на рушник, який я вишила тобі на щастя, й на долю. А ще я підготувала три подушки із надертим пір'ям і з  наволочками, вишитими на них  червоними пишними маками. Дві подушки великі – то для тебе і твого судженого, а одна маленька – то для моєї правнучки".

Я вже понад двадцять років у шлюбі. Та ще й досі ми користуємося бабуніними подушками. І що характерно, чим більше їх прасую, незалежно від прального порошку, від температури води – тканина стає все білішою, а червоні маки і зелені листочки й досі не втрачають своєї свіжості, - навпаки, ще яскравіше майорять на сонці. Таке ж придане бабуня приготувала усім чотирьом своїм онукам, а доньці, моїй мамі, таким же візерунком вишила вишиванку, яка тепер зберігається у нашій батьківській хаті, як реліквія, як спогад про нашу бабуню-рукодільницю і вишите нею і словом, і нитками наше дитинство.


Починати потрібно із себе

Шість років тому, очоливши підприємство облспоживспілки "Житомирський кооперативний ринок", Василь Павлович Третяк одержав у спадок від свого попередника мільйонні борги, межу банкрутства, занедбану територію, торгівлю власною продукцією селян прямо із землі тощо.

Шість років вистачило керівнику і очолюваному ним колективу аби погасити усі борги, почати працювати прибутково, вивести підприємство у число постійних переможців оглядів-конкурсів на кращий ринок споживчої кооперації України, що засвідчують Почесні грамоти правління Укркоопспілки, одержати відзнаку "За благодійність" Всеукраїнського об’єднання громадян "Країна", стати домінантом національного конкурсу "Благодійник – фізична особа", заслужити довіру і визнання у багатьох інших вищестоящих Всеукраїнських, обласних та міських організацій.

За багаторічну і сумлінну працю у споживчій кооперації, за активну життєву позицію відзнаки "Знак Пошани" Центральної спілки споживчих товариств України удостоївся і особисто директор – Василь Павлович Третяк.

Почесний знак Федерації профспілок України "За розвиток соціального партнерства", який днями вручено керівнику, відкрив лік відзнакам 2016 року. Це й послужило приводом для зустрічі із очільником підприємства.

- Василю Павловичу, передусім вітаю Вас із черговою почесною нагородою.
- Дякую! Та одразу зазначу, що ваше вітання слід адресувати кожному із 128 штатних працівників ринку, 615 стаціонарним підприємцям-орендаторам та 677 продавцям м'ясного, молочного, рибного павільйонів і тим, хто торгує під накритими прилавками. Бо ж ви розумієте, що у загальних успіхах – внесок кожного, хай незначний, але гривня складається із копійок, а мільйон із гривень…

- І все-таки, як Вам вдалося за порівняно короткий час надати ринку так званий статус "обличчя міста"? З чого почали?
- Ще для "обличчя" багато чого потрібно зробити (усміхається). Бо ж на одній його щоці саме зараз, ви не могли цього не помітити, проводиться "пластична операція", ми призупинили торгівлю кіосків правої частини ринку аби реконструювати їх, надати їм сучасний вигляд, збільшити площею, між ними зробити накриття, проходи встелити тротуарною плиткою, щоб було комфортно тим, хто продає і тим, хто купує. А щоб відповісти на ваше запитання "З чого почав?", то не відкрию Америку, коли скажу, що почав із себе. З першого дня дав працівникам зрозуміти, що колектив має бути для кожного сім’єю, а ринок другою рідною домівкою, отож працювати потрібно сумлінно, як би це не здавалося дивно – чесно, дбати про добробут, про інтер’єр і екстер’єр ринку в цілому і кожного павільйона та кіоска зокрема – одним словом бути господарем на своєму робочому місці. А ще - із того, що за годину до початку роботи, зі своїм заступником почали робити обхід всієї території ринку, заходили у павільйони, якісь недоліки бачили самі, на якісь нам вказували продавці, а іноді і покупці. А тоді, о 8.00 у нас, за армійською термінологією – "развод". Будівельно-ремонтна група, враховуючи всі виявлені недоліки, одержувала наряд на роботу і відправлялася на її виконання. Так триває і до сьогодні. А ще почали з того, від чого не відкупишся – з погашення боргів. Цьому сприяло значною мірою нарощування обсягів господарсько-фінансової діяльності. Вийшовши на позитивний результат, розпочали реконструкцію, технічне переоснащення матеріально-технічної бази, а тоді і будівництво нових споруд. Так на ринку з’явився сучасний красень-павільйон "Жива риба". Друге дихання одержав і оновлений торгівельний майданчик з продажу сільгосппродукції. Для торгуючих встановлено більше ста малих архітектурних форм. Поступово ринок перетворюється на сучасний торговельний комплекс нового зразка.

- Люди повірили у Вас і довірились Вам, завдяки чому і не забарився результат. Але довіра людей дорогого варта…
- Людські стосунки у більшості своїй мають не грошовий вимір, або не тільки і не стільки грошовий. Часто-густо слово важить значно більше і оцінюється на багато дорожче. Я з першого дня пообіцяв своє покровительство за сумлінну працю, дисциплінованість, відвертість і відповідальність. Люди не підвели і я тримаю слово. Впродовж останніх кількох років середньомісячна зарплата у нас зросла майже вдвічі і складає сьогодні 3160 грн. Адміністрація ринку тісно і плідно співпрацює із профспілковою організацією. Тут поле нашої діяльності - в основному матеріальна і моральна допомога тим, хто її потребує. Особливо опікуємось хворими самотніми нашими пенсіонерами. Ось і нещодавно двоє колишніх  працівниць ринку, інженер-будівельник Рима Миколаївна Тарасова і  прибиральниця Антоніна Іванівна Корженко, маючи поважний вік, обом за 80 років, і кволе здоров’я, перебуваючи у лікарні одержали від колективу допомогу у розмірі відповідно 1,5 – 1 тис.грн. А всього на матеріальну допомогу за останні роки виділено понад 100 тисяч. Допомагаємо і продуктами харчування. Значну увагу приділяємо створенню здорових та безпечних умов праці. Всі служби ринку забезпечені спецодягом, взуттям, іншими засобами індивідуального захисту, медичними аптечками, миючими та дезинфікуючими засобами, на що лише за минулий рік виділено було 235 тис. грн., що склало 1836 грн. на одного працівника.

- Знаю, Василю Павловичу, що Ви і ваш колектив переймаєтесь не лише долею "своїх"?
- Благодійність, доброчинність, милосердя – це стало вже невід’ємною часткою нашої діяльності. Бо ще батьки нас вчили – "маєш сам поділися з тим, хто не має". Жаль, що цього не розуміють ті, хто має дуже багато. Напевне, саме тому сьогодні переважна більшість тих, хто не має нічого. Тож доводиться ділитися. Уже кілька років поспіль у святкові дні члени колективу є гостями у Бердичівській спецшколі-інтернаті для дітей-сиріт. Ми надавали грошову і продуктову допомогу майданівцям, а коли майдан перейшов на Схід країни, де розпочалася справжня, хоч і не оголошена війна з російським окупантом, ще більш активізували благодійну допомогу. Одноденний заробіток перерахували на матеріально-технічне забезпечення Української Армії, збирали кошти, продукти харчування, закуповували медикаменти, чаї, каву, цигарки для нашої Житомирської славнозвісної і героїчної 95-ої аеромобільної бригади, від командування якої маємо подяку. Надавали грошову допомогу і самим бійцям, які повернулися з фронту із важкими пораненнями. До того ж, наша профспілка залучала до акцій милосердя і всіх приватних підприємців ринку. У нас із ними нормальні партнерські стосунки.

- Слухаючи Вашу розповідь, думається, що у вас настільки вже все налагоджено і злагоджено, що і проблем ніяких немає і роботи мало.
- Щоб вам так ніколи не думалося – то скажу: ринок – це той об’єкт, де чим більше працюєш, тим більше є роботи і тим менше її видно, це велетенська кухня, де все миється, ріжеться, шпариться, вариться, розкидається, розсипається, ламається, б’ється і все це потрібно прибирати, пакувати, вивозити, ремонтувати, міняти, аби наступного дня у повному "всеозброєнні" відкрити ворота ринку, де на вхідних дверях покупці можуть прочитати "Ласкаво просимо" і щоб це відповідало дійсності.

- На завершення, традиційне запитання: які Ваші мрії? Напевне, створити ринок європейського зразка?
- Ні, і ще раз ні! Я мрію, і дай мені, Боже, для цього часу, сил та здоров’я, створити ринок нашого українського зразка. Ми нічим ні гірші, тільки чомусь живемо в угоду комусь. Батьки наші Америку доганяли і переганяли, а ми ось в Європу мітимо. Я мав нагоду побувати на ринках Барселони, що в Іспанії. І що ви думаєте? Все те ж саме, що і у нас: жариться, вариться, розсипається… Ось тільки люди там інші: не смітять, не курять, даруйте на слові, не плюють собі і комусь під ноги, не грублять і не хамлять одне одному, ніхто нікого нікуди злобно не посилає… Що продавці, що покупці – любо-дорого подивитися – усміхнені, привітні, чемні, дружелюбні. То хіба ж нам для цього багато треба? І хоч не мені відповідати на це запитання, однак скажу вже вдруге: починати потрібно кожному із себе. Коли всі ми це усвідомимо, особливо там, наверху, то й відразу стане зрозуміло, що ні до кого нам не треба примикати, ні на кого не рівнятися, бо ж ми і є у центрі самої Європи. А отже потрібно і відроджувати нами ж самими втрачені національні зразки.

- Василю Павловичу, тож щиро бажаю Вам для цього і продовження часу, і примноження сил та здоров’я!

І за фахом, і за покликанням…

Більше двох третин із прожитих літ Любов Олексіївна Жигадло працює за фахом і за покликанням. Після закінчення Житомирського кооперативного технікуму, з дипломом товарознавця продовольчих товарів і з направленням на роботу, повернулася на свою рідну Овруччину, де відразу одержала призначення на відповідну посаду Потаповицького споживчого товариства. Це була середина 1974 року. Отож Любові Олексіївні, як і всім її колегам-кооператорам судилося пізнати справжній смак улюбленої професії, її, іноді солодкий, а іноді і гіркий присмак, залежно від часу, обставин, подій та багатьох інших чинників.

На очах Любові Олексіївни і за її участі, споживча кооперація району за рознарядкою "зверху" одержувала товари і відправляла заготовлену сільськогосподарську продукцію вагонами у різні куточки колишнього Радянського Союзу. На розвантаження залізниця давала всього лишень кілька годин. Не вклалися в графік – штрафні санкції. Тому частенько доводилося працювати районною, а часто-густо і родинно-сімейною толокою.

Овруцький район – найбільший на Житомирщині і один із найбільших в Україні. Це покладало на кооператорів подвійну відповідальність та бажання і прагнення, якщо вже бути першими за кількістю – то не відставати і за якістю. Так воно і було. Було навіть тоді, коли замість "занадто багато" стало надходити товару "надто мало" і потрібно було самотужки його знаходити,  доставляти до розподільчих складів, а звідти – до магазинів. Коли на зміну державним постачальникам прийшли приватні, з ними не завжди легко було знаходити спільну мову, бажання співпрацювати в унісон. Та доводилося шукати золоту середину, порозуміння аби не втрачати передових позицій.

На третіх зборах Ради Споживспілки другого скликання голова правління Степан Максимович Григор'єв у звітній доповіді, у числі кращих кооперативних організацій з усіх показників господарсько-фінансової діяльності, назвав Овруцьку райспоживспілку. А якщо основною галуззю її діяльності є торгівля – то головною фігурою всього торговельного процесу є товарознавець. Не применшує ролі свого товарознавця і голова правління райспоживспілки Марія Василенко.

- Любов Олексіївна – людина на своєму місці, - наголошує Марія Василівна. – Хоч на зорі її трудової діяльності, вбачаючи у ній високу відповідальність, принциповість, діловитість, чесність, правління направило її на навчання в Уманську республіканську школу юристів, щоб мати свого хорошого фахівця, та невдовзі ми переконалися, що вона уроджений товарознавець. Наша торгівля постійно працювала з випередженням графіка. Навіть сьогодні, у часи глобальної економічної кризи, низького рівня платоспроможності людей, середньомісячний товарооборот у нас сягає 2-3 млн.грн. І у цьому вбачаю немалі заслуги нашого товарознавця.

Свою життєву весну і літо, а це найкращі відрізки людського життя, Любов Олексіївна присвятила праці у споживчій кооперації. Але і вона, споживча кооперація, не обділили її своєю турботою і увагою. Частенько буваючи із перевірками у найвіддаленіших магазинах, які майже межують із Білоруссю, саме там, на кордоні із колишньою братньою нам республікою, стріла свою долю, свого судженого Миколку. Скільки разів, працюючи шофером, зі своїм металевим конем він виручав її, а значить всіх кооператорів району, розвантажуючи, завантажуючи і розвозячи по магазинах товар. А коли на світ з’явилися дітки, спочатку синочок Толя, затим донечка Оксана - з повним правом можна сказати, що вони зростали і виховувалися в кооперації. Бо ж у мами і тата, як правило, ненормовані робочі дні, а у дітей усе мало бути і по нормі, і вчасно. Тож, доглядали всі. Від того і діти, як справжні кооператори – працьовиті, завзяті, сумлінні, шанують людей і шановані ними, хоч у життя пішли своїми дорогами. Донька – лікар, син – військовий прикордонник. У минулому році боронив рідну землю на східних її рубежах. Сьогодні на тому ж фронті зять Любові Олексіївни – Микола. І знову тривожиться материнське серце, знову безсонні ночі і молитви до Всевишнього з проханням повернути синів до матерів, чоловіків до дружин, а батьків до дітей – живими і здоровими.

Частенько до бабусі Люби у її кооперацію навідуються уже й онуки – вихованиця дитячого садочка Сніжана і Соломійка, котра восени піде перший раз у перший клас та школярик Назар. І вони виховуються й зростають на кращих кооперативних традиціях. Це тішить серце, зігріває душу Любові Олексіївні. Отож, незважаючи на те, що нинішня весна відкрила перед нею двері у її життєву осінь, за висловом колег з приводу цієї події, вона як і в юності – енергійна, життєрадісна, швидка, по доброму метушлива і непосидюча, любить квіти, любить щиру, задушевну українську пісню і сама гарно співає.

То ж залишайтеся такою, Любове Олексіївно, ще не один десяток років! Це і прохання, і побажання, і наказ шануючих Вас колег.

Праця і терпіння – запорука везіння

Здійснити мрію свого дитинства – працювати продавцем – Наталії Подрядчиковій допоміг його величність – Випадок. Після закінчення технікуму, з дипломом бухгалтера, вона повернулася  у рідне село Ушомир Коростенського району. Це були 90-ті роки, коли економічна криза продовжувала набирати обертів, руйнуючи на своєму шляху все підряд.

Коли Наталія уже втратила усі надії хоч на якусь роботу, як це часто буває – їй зателефонували. У сусідньому селі Ковбащина, всього за два кілометри від її дому, пішла в декретну відпустку продавщиця. Їй запропонували її місце.

З яким ентузіазмом, з яким натхненням і бажанням досягти більше можливого – приступила вона до роботи!

- Перше враження, коли зайшла до магазину не як покупець, а як хазяйка на власну кухню, перші відчуття пам’ятаю і сьогодні, - ділиться спогадами Наталія Григорівна. – Почала із "санітарної години". А оскільки люди тоді заходили до магазину рідко, бо своєю непривабливістю він втратив покупця,  – то це дало можливість порівняно швидко максимально наситити прилавки широким асортиментом товару, викласти його згідно вимог і порад вищестоящих організацій та зробити косметичний ремонт як всередині так і зовні. А цих премудростей навчили мене батьки ще з дитинства, за що я і досі їм вдячна, бо однаково можу виконувати і жіночу роботу і чоловічу.

Нова продавщиця і приведений нею до ладу магазин не лишився не поміченим ні керівництвом, ні сельчанами, які окрім ділових рис помітили у "новенької" ще й душевні – доброту, щирість, лагідність і привітність. А що потрібно самотній сільській людині? То ж частенько у селі можна було почути не "до магазину іду", а "йду до Наталі".


Зрозуміло, не забарився і результат. Магазин став помітно нарощувати об’єми товарообороту, про нього заговорили. Та через 8 місяців роботи правління Ушомирського споживчого товариства запропонувало Наталії прийняти кафе "Мрія" у її рідному селі, де постійно змінювалися продавці. Знову починати потрібно було все спочатку, але привабило те, що поруч із роботою її власний будинок, то ж щоденно можна буде економити 1,5-2 години і витрачати їх на сім’ю. Та і тут довго не затрималася, встигла хіба що "запустити механізм" і дати відвідувачам зрозуміти, що і за чашечкою кави чи склянкою чаю можна зустрітися чи то з діловим партнером, чи з другом, чи з коханою… Не забарився і третій запис у трудовій: "переведена на посаду товарознавця споживчого товариства".


- На цій посаді, за неповні десять років я пройшла справжню школу справжнього кооператора, - зазначила Наталія Григорівна. – Коли раніше, до мене у магазин приходили  голова правління райспоживспілки чи споживчого товариства і, "кинувши оком" на прилавок, відразу вказували на відсутність потрібного товару або ж на невірну його викладку, - я не переставала дивуватись: як вони могли побачити це, до того ж – відразу? То на цій посаді я пізнала усі тонкощі, усі секрети, усі вузькі місця нашої роботи. Сьогодні, коли буваю у своїх магазинах, я навіть не дивлюсь на полиці – очі продавця мені розповідають все, нічого не приховуючи. На цій посаді довелося виконувати все і за всіх, залучаючи іноді і свого чоловіка, і членів правління, і старих, і молодих. Бо ж потрібно було часто-густо самій замовляти товар,   привозити його,  розвозити,  розвантажувати,  виставляти тощо. Вдячна долі, що зводила із добрими людьми. І досі дякую колишньому заступнику голови правління споживчого товариства Валентині Олексіївні Довжинець. Саме її вважаю своїм педагогом-практиком, своїм наставником, вчителем життєвої мудрості і доброти. У її лексиконі не було часток "не" і "ні", чулося лишень словосполучення "Так треба". У різних ситуаціях по-різному їх вимовляла, але суть залишалася та ж. Як пізніше я зрозуміла, вона готувала з мене не стільки товарознавця – скільки собі заміну. І коли Валентину Олексіївну провели на заслужений відпочинок, мене призначили заступником голови правління. А тут уже, наче б і нічого не робиш, але за все і за всіх відповідаєш: і за товар, і за людей, і за транспорт, і за спеку влітку, щоб не зіпсувалися продукти, і за холод взимку, щоб не мерзли продавці і покупці.


У 2012 році Наталія Григорівна народила третю донечку. Думала, що хоч їй, найменшенькій, приділить більше часу, а значить – уваги, турботи, любові і ласки. Все-таки, три роки декретної відпустки! Та невдовзі з колективу почали надходити невтішні новини. Голову правління споживчого товариства обрали головою правління райспоживспілки.

Обезглавлений колектив, відчувши слабке місце, почав потроху занепадати, бо ж коли немає керівника – то всяк сам собі стає керівником. За два роки дійшло до того, що постало питання доцільності існування споживчого товариства. Довідавшись про це, Наталія Григорівна перервала декретну відпустку (втретє на виручку прийшла мама Валентина Євгенівна). Збори пайовиків обрали її головою правління Ушомирського споживчого товариства.

- Не встигла вийти як  – грім серед ясного неба! – усміхнувшись, продовжила розповідь Наталія Григорівна. – Зателефонували з облспоживспілки і сказали, що через три місяці правління Укоопспілки проводитиме у нашій області семінар-нараду із заступниками голів правлінь з питань виробничої діяльності. Планується показати гостям підприємство Коростенської райспоживспілки "Ушомирський хлібозавод", а оскільки ми з ними сусіди – то, безперечно і всі наші чотири магазини. Порекомендували подумати чим ми зможемо приємно вразити гостей - побажали успіхів. Тоді і почалося. То вже була не школа – то був справжній котел. Я зібрала усіх, від кого хоч щось залежало у нашій роботі. Я благала докласти максимум зусиль, аби не підвести у першу чергу себе та обласне правління. Не пам’ятаю уже, що кому обіцяла, але розуміння відчула відразу. Колектив ожив, наш "мурашник" заворушився. На
 роботі ми, як мовиться, днювали і ночували. Про вихідні боялися навіть заговорити. Наші три магазини і кафе знаходяться на "п’ятачку" в радіусі десь 400-500 метрів, у центрі села, який невдовзі  перетворився  на будівельний комплекс.   За неповні три місяці ми із 2-ох простих магазинів зробили маркети ( площа дозволила) , довели “до пуття  “, що не соромно  було самим подивитися і людям показати, спеціалізований хлібний магазин «Колос», що напроти нашого хлібозаводу , та кафе «Мрія». Наші торговельні об’єкти стали окрасою центру села і ми відразу  відчули вдячність  за це його мешканців. А. коли  почули на семінарі схвальні відгуки про наші магазини від  гостей із столиці , а пізніше слова вдячності  від обласного керівництва - то зрозуміли, що хоч у споживчої кооперації обличчя жіноче, та воля стальна, серце гаряче, а руки всевміючі і роботящі. Нам усе під силу!

Сьогодні  Ушомирське споживче товариство є одним із кращих  у системі .Його торговельна мережа об’єднує 17 магазинів , товарооборот  яких у минулому році зріс у півтора разу у порівнянні із попереднім роком. А середньомісячний товарооборот  у сільському маркеті, у відкритті якого неабиякі заслуги Наталії Григорівни, сягає 240 тис. грн. На порядку денному товариства нині не менш важливе питання - це дати  друге дихання чотирьом   магазинам, взятим в оренду у свого сусіда, збанкрутілого Поліського споживчого  товариства. Голова правління  Споживспілки Степан Максимович Григор’єв роботу Ушомирського споживчого товариства в цілому і його голови  правління Наталії  Подрядчикової зокрема, ставить за  приклад, наголошуючи, що  першочергове завдання у забезпеченні  ефективності торгівлі, а це - грамотна асортиментна і цінова політика, диференційована відповідно до кожного магазину з урахуванням його формату,  демографічних особливостей населеного пункту , попиту та купівельної спроможності його мешканців -  там першочергово і виконується.

   Начальник відділу комерційної діяльності та маркетингу Споживспілки Наталія Яфарова в успіхах колективу вбачає передусім заслуги керівника, її особисті якості:

- Наталія Григорівна – людина ділова, принципова, цілеспрямована, грамотна, - за все вболіває, під будь-які труднощі  підставляє передусім своє плече – одним словом – людина на своєму  місці. Вона одна із не багатьох голів правлінь поліської глибинки на кого можна  покластися, знаючи наперед, що не підведе.

А ось  заступник голови правління Марія Кириєнко окрім ділових якостей свого керівника бачить, відзначає і цінує й дещо  інше:

- На роботі ми з Наталією колеги, а поза роботою - подруги. Якось так повелося, що службовою сходинкою я піднімаюся слідом за нею,  щоправда на п’яти їй не наступаю. Вона – славна жінка, прекрасна дружина, любляча мама і турботлива донечка. У її сім’ї, її домі панують мир, спокій, затишок і повне взаєморозуміння. Її правою рукою є чоловік Андрій. І не  тільки вдома. Коли ми готувалися до Всеукраїнського семінару- наради – то він і скошував траву, і обрізав дерева, облаштовуючи прилеглі до магазинів території, і допомагав у ремонтах , і розвантажував разом із нами привезений товар. Наталія вміє організовувати  роботу, керувати всім процесом і , долаючи перешкоди, досягати поставленої мети. У цьому секрет її успіху. Вона природжений лідер.

У героїні моєї оповіді своя думка з приводу цього.

-  В успіхах вбачаю передусім заслуги всього колективу , який є  міцною, надійною , високопрофесійною , командою  однодумців, яка і дише  в унісон. Не применшую у цьому  і своєї ролі. Але  хочу сказати , що, за більш як 15- річний досвід роботи, достеменно знаю одне : справжнім генералом може стати той, хто  протоптав  не одні солдатські чоботи. У нашій системі потрібно  починати з роботи за прилавком. Бо тільки праця  і терпіння є запорукою  везіння.

Оскілки зустріч моя з Наталією Григорівною відбулася незадовго до жіночого свята  то, привітавши її, не могла не поцікавитися як проходить  воно у її сімейно – родинному  колі?

- У нашій родині – це воістину жіноче свято бо за стіл сідають бабуся, мама, три донечки і єдиний представник сильної статі – зять , чоловік і татко. Традиційно, я одержую в дарунок  квіти, доньки - хто парфуми,  хто книгу, а хто – ляльку, мама – сувенір, а всі  разом - торт, цукерки і святковий вечір. Користуючись  нагодою вітаю усіх  жінок - кооператорів зі святом весни, квітів, сонця, усмішок і кохання. Хай нам усім здоровиться і щасливиться!