Коледж

Житомирський коледж

Ринки

Ринки

Громадське харчування

Громадське харчування.

Торгівля

Торгівля

Виробництво

Виробництво

Вітаємо Вас на сайті Спілки споживчих товариств Житомирської області

Тут Ви знайдете основну інформацію про нас та нашу діяльність.
Сьогодні Спілка споживчих товариств Житомирської області об’єднує 23 районні кооперативні організації, у складі яких 112 сільських (міських) споживчих товариств. Економічний потенціал системи включає 917 роздрібних торгових підприємств, 112 закладів ресторанного господарства, 20 ринків тощо Успішно функціонує Житомирський кооперативний коледж бізнесу і права, який готує фахівців семи спеціальностей, передусім для споживчої кооперації області та країни в цілому.

Будемо вдячні за цікаві пропозиції щодо подальшого покращення роботи наших підприємств, їх продукції, сервісу.

З добротою у серці людина народжується


Мудрі радять: не живіть минулим – його не повернути, не живіть майбутнім – його не передбачити, живіть і насолоджуйтеся днем сьогоднішнім.Любов Степанівна Микитенко, всупереч прописній істині даного твердження, живе водночас у всіх трьох вимірах. А як же інакше? Як же не згадувати своє шкільне дитинство і юність у Більковецькій середній школі Коростишівського району, де вирізнялася з-поміж своїх ровесників активністю, ініціативністю, почуттям високого обов’язку і відповідальності, тягою до знань, з чим вступила у Київську сільськогосподарську академію і підняла усі притаманні їй риси характеру на значно вищий щабель особистої свідомості та на що звертав особливу увагу і за що по-батьківськи хвалив шанований і знаний на той час в Україні аграрій Іван Степанович Плющ, під чиїм мудрим, наставницьким керівництвом робила свої перші самостійні трудові кроки.А чи можна не згадувати дві третини із прожитих літ віддані праці у споживчій кооперації? Про них Любов Степанівна не лише з насолодою згадує, а й з великою приємністю при нагоді, як ось і сьогодні, розповідає:Якби можна було розпочати життя спочатку, я б нічого в ньому не змінила, особливо, що стосується праці у споживчій кооперації, бо з упевненістю можу сказати словами відомої пісні, що всіх, хто проходив через її прохідну, в тому числі і мене, – вона вивела в люди, за що я їй безмірно вдячна. Починала я товарознавцем, продовжила - начальником плодоовочевого відділу облспоживспілки, коли поставки, а значить і відправки вимірювалися вагонами, сотнями тонн, коли робота не поділялася на «мою» і «твою», коли «товар» поступав прямо з поля і потрібно було його перевантажувати і відправляти за тисячі кілометрів споживачам сусідніх республік. Тоді на вокзалі були всі: від голови правління до рядового апаратівця… А у березні 1999 року мене призначили начальником відділу організації роботи кооперативних ринків. Про те, що посада ця і робота на ній не з легких, як фізично так і морально, говорить той факт, що тоді я була єдиною жінкою в Україні, яка її обіймала…Однак із одержаним загартуванням на попередній посаді, Любов Степанівна з властивим їй ентузіазмом та оптимізмом підкорилася виклику долі і вже невдовзі своєю працею підтвердила правильність вибору правління. Не було жодного року, щоб хоча б один із ринків не виходив переможцем Всеукраїнського конкурсу, організованого Укркоопспілкою, у своїй номінації. А часто-густо, переможців було декілька. Досвід кращих із кращих колективів передавався і запозичувався колегами на внутрісистемних семінарах-нарадах, які проводило правління облспоживспілки. Мала Любов Степанівна за честь і за велику відповідальність приймати на Житомирщині своїх колег-гостей з усіх областей під час Всеукраїнської наради директорів кооперативних ринків. За безпосереднього її сприяння, участі і допомоги, ринки області міняли на краще свої обличчя, створюючи комфортні умови, як для торгуючих так і для покупців. Вагомий внесок у розвиток споживчої кооперації і багаторічна праця Любові Степанівни були оцінені почесними відзнаками правлінь Укркоопспілки і облспоживспілки, до яких нещодавно приєдналася і Подяка Корольовської ради ветеранів міста Житомира «За активну роботу первинної ветеранської організації апарату Споживспілки».Три роки тому з усіма заслуженими почестями колектив провів Любов Степанівну на заслужений відпочинок. Побутує думка, що після виходу на пенсію життя людини закінчується, воно втрачає свій сенс. Героїня моєї оповіді спростовує це і словами, і власним прикладом.Мало не на другий день мого «відпочинку» мене запросили у колектив, де зібралися ветерани споживчої кооперації і, образно кажучи, довірили мені свої долі, обравши головою ради, - продовжила Любов Степанівна. – І хоч ця робота і ця посада (усміхнулася), зрозуміло, на громадських засадах, вона потребує передусім – серця, душі, а на доверстку ще й фізичних та моральних зусиль, бо ж мова йде про людей з усіма їхніми болями, тривогами, бідами і проблемами, яких сьогодні у кожного хоч греблю гати, а у пенсіонерів – і поготів. І закрутилося «білчине колесо»: когось швидка забрала у лікарню, комусь зробили операцію, комусь потрібні кошти на лікування, а хтось, дякуючи Богу, трапляються ще й такі, хочуть культпохід у театр чи на концерт - і кожного потрібно вислухати, дати слушну пораду і, чи словом, чи ділом, але допомогти. Адже усі вони були свого часу моїми колегами, а дехто і подругами, і жили ми однією трудовою кооперативною сім’єю, а значить спільними інтересами, радощами і смутками.Сьогодні наша ветеранська організація об’єднує 76 осіб. В основному це люди кому за 70. Здебільшого самотні і не тішаться здоров’ям та матеріальними статками. За минулий рік на гострі потреби ветеранів правління Споживспілки виділило понад 20 тисяч гривень, а найактивнішим пенсіонерам було передплачено газету «Вісті». І тут слід подякувати голові правління Степану Максимовичу Григор’єву за розуміння і людське милосердя. Не було жодної відмови у плані допомоги… Члени ради намагаються бути поруч з ветеранами і в їхньому горі, і в радості та в часи дозвілля. Подарунками і квітами вітаємо їх з днями народження. А нещодавно наші ветерани мали запрошення на творчий вечір-звіт соліста фольклорного ансамблю національного обряду «Родослав» Олексія Будника за участі відомих співаків і зокрема народного артиста України Анатолія Матвієнка. Враження залишилися незабутні, а відповідно – і щира вдячність. У раду ветеранів входять люди за покликом серця, готові у будь-яку хвилину подати руку допомоги тим, хто цього потребує. Це мої надійні помічники – Валентина Йосипівна Оринчак, Людмила Іванівна Роздобудько, Ганна Іванівна Киюта, Зоряна Степанівна Годенко, Марія Йосипівна Янішевська і Віталій Іванович Носель.Любов Степанівна Микитенко, коли хтось із ветеранів потребує допомоги, не скупиться ні власною гривнею, ні добрим словом, ні часом, пам’ятаючи і свято виконуючи мамин заповіт – «Дав Бог тобі – дай людям». Отож часто-густо ділиться зі своїми підопічними вирощеною на батьківській садибі городиною.Якось, даючи оцінку роботі голові ради ветеранів, голова правління Споживспілки Степан Максимович Григор’єв сказав: «За роки мого головування, а кооперативний стаж у нас майже однаковий, Любов Степанівна жодного разу не звернулася за допомогою до правління, а коли мова йде про когось із ветеранів – буде «оббивати пороги» доти, доки не доб’ється позитивного вирішення питання. Вона вельми шанована людина була, є і, я певний, що такою й залишиться. Бо з добротою у серці людина народжується».Ну і на завершення «Як щодо «не живіть майбутнім?» - запитую у Любові Степанівни.Знаю, що від свого не втечеш і не заховаєшся – почула у відповідь. – То ж даремні намагання змінити те, що змінити просто неможливо. І все ж на старті нового року не можу стриматися, щоб не висловити свої плани-бажання. Адже так чи інакше здійснення їх, якщо не повністю, то хоч у значній мірі, залежить від нас самих. Приміром, у новому році і у майбутньому я планую продовжувати дарувати радість і добро тим, з ким пліч-о-пліч ішла дорогою трудового життя дві третини із прожитих літ, і, зрозуміло, продовжувати жити цікавим, змістовним і активним життям. Певна, що виконання моїх планів залежить лише від мене. Ось тільки дав би Бог для цього здоров’я і час, чого бажаю собі і всім читачам «Вістей» у ці Новорічно-Різдвяні святкові дні.

За мир, але не ціною втрат



Уже в котрий раз, з ініціативи адміністрації підприємства облспоживспілки «Житомирський кооперативний ринок» на чолі з Василем Павловичем Третяком та за сприяння правління Споживспілки, очолюваного Степаном Максимовичем Григор’євим, напередодні Нового року, у розташуванні Житомирської 95-ої окремої десантно-штурмової бригади Збройних сил України «висадився святково-подарунковий кооперативний десант».
Його супроводжував заступник директора підприємства Юрій Прудніков.
  • У виконанні почесної волонтерсько-благодійної місії наш колектив уже має певний досвід, – повідав Юрій Володимирович. – Враховуючи його, підготовку до поїздки ми почали готувати заздалегідь. Оскільки у гості до земляків з міста їхали ще дві «команди», ми визначились із святковими подарунками. Нам випало подбати в основному про десерт, а саме: різні солодощі, печиво, цукерки, каву, чай, банани, апельсини, яблука. Хоч прихватили і ковбаси, сало, смалець, молоко, кефір і, звичайно, цигарки. Із розмов з бійцями ми зрозуміли, що сьогодні вони забезпечені всім необхідним, не те, що було на початку війни. Однак святковим привітам від рідних, подарункам і зустрічі з нами-земляками були безмірно раді. Ми фотографувалися з бійцями на згадку, знімали відео, на яких вони вітали з Новорічно-Різдвяними святами своїх рідних. І що характерно, неозброєним оком можна було побачити, як наші захисники Вітчизни пильно оберігали і нас, щоб не заділа, бува, кого ворожа куля. Адже цього разу ми були майже за п’ятсот метрів від лінії розмежування. Отож, запаху бойового пороху вдихнули…
  • Разом із працівниками ринку, активну участь у благодійних акціях беруть і 1383 фізичні особи, які здійснюють тут підприємницьку діяльність – продовжив розповідь один із них, Руслан Радченко. – Я постійно у числі так званого «екіпажу». Уже було близько сотні виїздів. У декого із наших працівників в Операції Об’єднаних Сил беруть участь члени їхніх родин: у кого син, у кого брат, у кого племінник… І вони з особливим розумінням відносяться до цієї справи. Я мав змогу спілкуватися з багатьма бійцями. Радує їх те, що ворог менше стріляє, бійці стомилися від війни, хочуть додому, до рідних, вони хочуть миру, але не за будь-якої ціни, не ціною втрати території України, її незалежності та суверенітету.

Захоплення Андрія Музичка



Здається зовсім недавно Андрій Музичко – студент-третьокурсник Житомирського кооперативного коледжу бізнесу і права, юний колекціонер, організував у рідному навчальному закладі виставку своїх експонатів і про кожен із них сам розповідав своїм ровесникам.
Та за порівняно короткий час колекція дещо збагатилася і назріла потреба знову виставити її на огляд друзям по навчанню. Тим паче, що багато хто з них виявляє бажання познайомитися з новими експонатами і почути цікаву розповідь про їх походження. Отож Андрій Музичко знову у творчих пошуках….
А починалося все до банального просто.
  • Ще будучи четвертокласником, якось ішов я з татом міським ринком і побачив як кілька людей продають бойові нагороди, ордени і медалі, - розповідає юнак. – Знаючи, що мій прадідусь був відважним захисником Вітчизни у роки другої світової війни і мав чимало державних відзнак за заслуги, я вдома почав розпитувати у тата де воював його дідусь, які мав нагороди, поранення, де закінчив війну. Відповідь була короткою, але вразила мене сильно. Тато тоді сказав: «Бойові нагороди твого прадідуся разом із ним відійшли у вічність. Напевне, так має бути. Як на мене, то торгувати чужими бойовими нагородами – це зрада пам’яті, бо ж вони давалися за пролиту кров». Але торгівля орденами і медалями продовжувалася і щось змінити було не в силі ні мого тата, ні тим більше моїй. Тому я дав собі слово зібрати, себто скупити ті нагороди, які мав мій прадідусь і виготовити родинний альбом пам’яті. З цього все і почалося…
Та успішно справившись при допомозі, моральній і матеріальній підтримці батька, Петра Івановича, із поставленим перед собою завданням Андрій, як мовиться, пішов далі. Він став колекціонувати усі нагороди усіх воєн. Але і на цьому не зупинився.
  • Якось у старших класах я знайшов під партою радянських десять карбованців - продовжив хлопець. – На запитання «Чиї?» ніхто не відгукнувся. Не знайшовся «господар» і через тривалий час. Той «червінець» став першим експонатом у моїй грошовій колекції. А їх сьогодні у вигляді монет і купюр у мене уже до чотирьохсот. Окремі групи експонатів складають трудові нагороди, спортивні відзнаки, армійські значки та ювілейні монети, в тому числі і з нагоди християнських дат, подій тощо.
На призначену зустріч Андрій прийшов із власноруч виготовленим із батьком колекційним альбомом та ще кількома десятками окремих експонатів. Уже з перших його слів я зрозуміла, що розповідати про кожен із них він може годинами, або ж без особливої підготовки провести урок історії.
Колекціонування – це не лише захоплення, уподобання, так зване хобі, це ще й виснажлива праця у постійних пошуках. Що змушує, спонукає чи сприяє велику кількість людей, у тому числі і мого співрозмовника, цим займатися? Відповідь знаходжу у подальшій розповіді Андрія.
  • На мою думку хобі, як і улюблену професію, яка стає сенсом всього нашого життя не ми вибираємо, а вони вибирають нас і знаходять постійну прописку у наших душах, думках, помислах, врешті-решт у наших серцях. А живлять їх результати цих справ. Так у мене сталося із колекціонуванням. Пригадую у шостому класі, коли моя колекція вимірювалася уже сотнею експонатів, у школі проводився конкурс на тему Великої Вітчизняної війни. Я прийшов на нього з бойовими нагородами мого прадідуся, які вже вдалося зібрати та іншими орденами і медалями. Я серйозно готувався до цього заходу і зайняв перше місце. А його учасниками в основному були старшокласники. Це була перша і найважливіша для мене перемога, яка і стала поштовхом, окрилила і надихнула мене на подальші пошуки. Виставка у коледжі також цьому посприяла. Колекціонування – це не тільки цікаво, це ще й надзвичайно корисно, воно має пізнавальне і виховне значення. За кожним експонатом я бачу історію виникнення його самого, його країни, епохи, його цінності, ролі, які він зіграв у розвитку свого краю, від кого прийняв і кому передав естафету. І постійно ці знання поповнюю. Сьогодні у моїй колекції загалом понад шістсот експонатів. Є серед них особливо цінні. Приміром, ось ця срібна монета 1566 року за давністю часу не можна навіть зрозуміти чия. А ось царські п’ятаки випусків 1758 - 1774 років, срібна монета останнього царя, Миколи ІІ, це один рубль випуску 1895 року. Ось купюри, які німці друкували у 1942 році на окупованій Україні, а тут – німецька купюра датована 1919 роком. Поруч сто і п’ятисотрублеві царські купюри, датовані відповідно 1910 – 1912 роками. Чільне місце в колекції посідають і більш сучасні монети різних країн світу та України зокрема. У 2014 році побачила світ монета, присвячена небесній сотні, а трохи пізніше – подвигам українських захисників своєї землі на сході країни. У 2018 році вийшли дві десятигривневі купюри, які присвячені подвигам наших кіборгів і добровольців. Ось вони. А цьогоріч українці побачили монету присвячену наданню томосу про автокефалію Православній Церкві України. Ця монета також посідає почесне місці у моїй колекції.
  • У Андрія Музичка, як і у всіх його ровесників багато крилатих мрій, планів, задумів. По-дорослому зважуючи свої можливості, юнак вірить у їх здійснення. Тож з упевненістю про це і розповідає:
  • Свою спеціальність – підприємництво, торгівля та біржова діяльність - я вирішив удосконалити у Полтавському університеті економіки і торгівлі, куди планую вступити відразу після закінчення коледжу. Аби зменшити матеріальні витрати сім’ї на моє навчання, влітку знову піду працювати, у цьому плані маю вже певний досвід. Великою моєю мрією на подальше є відкрити власний музей другої світової війни, взяти участь у реконструкції боїв та пошуках останків загиблих воїнів на території Житомирщини і України в цілому. А поки що готую нову виставку своєї колекції у коледжі, готуюсь до успішної здачі державного екзамена та захисту диплома. Ну, а найближчі дні підуть на підготовку Новорічно-Різдвяних свят, які відзначатиму у колі сім’ї та з друзями. Користуючись нагодою всім, всім, а особливо викладачам коледжу на чолі з директором Оленою Сергіївною Силантьєвою, передаю найтепліші вітання і найдобріші побажання на новий 2020 рік

У новий рік – у всьому новому


Цю давню і добру традицію колектив підприємства Коростенської райспоживспілки «Комбінат громадського харчування» цьогоріч вирішив поширити і на деякі свої об’єкти, осучаснивши їх інтер’єри і екстер’єри, чим і посприяти Новорічно-Різдвяному настрою своїх постійних відвідувачів та гостей.

  • Оскільки кафе «Юність» знаходиться у селі Бехи поблизу автостради державного значення, яка веде на Білорусь, з його оновлення ми і розпочали, - повідала директор підприємства Анна Федорівна Ущапівська. – Окрім дріб’язкових ремонтних робіт тут ми замінили вікна, встановили кондиціонер, повністю оновили фасад та рекламну вивіску згідно кооперативного бреду.
Щодо оновлення інтер’єру, то довелося враховувати смаки і уподобання, як мовиться, і дорослих, і малих, адже у кафе, яке може одночасно прийняти 60, а при потребі і більше людей, харчуються учні місцевої школи. Ми маємо великий стаж і досвід цієї важливої і почесної роботи, довіреної нам і батьками, і територіальною громадою. Та це не зменшує у нас почуття відповідальності і обов’язку, бо ж мова йде про здоров’я дітей. До речі, окрім різноманітності, калорійності і насичення вітамінами страв, ми турбуємося ще й про комфорт, щоб разом із харчуванням діти одержували і естетичне виховання. Водночас не забуваємо і про дорослих, яких ми обслуговуємо у вихідні дні, вечірні години та шкільні канікули.
Після ремонтно-оновлювальних робіт, у які ми інвестували чверть мільйона власних коштів, нова, вражаюча, яскраво освітлена вивіска стала приваблювати все більше і більше проїжджих і прохожих. Свідченням цьому є і той факт, що уже за перший місяць роботи кафе, після його осучаснення, товарооборот у ньому зріс на чверть.
Певна, що у Новорічно-Різдвяні канікули і свята цей показник щонайменше – подвоїться, бо уже сьогодні маємо чималий список бажаючих провести у нас старий, зустріти Новий рік та відзначити усі його подальші свята.