Коледж

Житомирський коледж

Ринки

Ринки

Громадське харчування

Громадське харчування.

Торгівля

Торгівля

Виробництво

Виробництво

Вітаємо Вас на сайті Спілки споживчих товариств Житомирської області

Тут Ви знайдете основну інформацію про нас та нашу діяльність.
Сьогодні Спілка споживчих товариств Житомирської області об’єднує 23 районні кооперативні організації, у складі яких 112 сільських (міських) споживчих товариств. Економічний потенціал системи включає 917 роздрібних торгових підприємств, 112 закладів ресторанного господарства, 20 ринків тощо Успішно функціонує Житомирський кооперативний коледж бізнесу і права, який готує фахівців семи спеціальностей, передусім для споживчої кооперації області та країни в цілому.

Будемо вдячні за цікаві пропозиції щодо подальшого покращення роботи наших підприємств, їх продукції, сервісу.

Привітання з днем кооперації

День кооперативів— професійне свято відзначається щорічно в першу суботу липня. Дане свято засноване з метою привернення уваги світової громадськості до кооперативів і сприяння розширенню партнерських зв'язків між міжнародним кооперативним рухом і іншими суб'єктами міжнародного права, включаючи урядові та неурядові організації на всіх рівнях.

До магазину і за товаром, і за щирістю сердець


У селі Бехи Коростенського району, поблизу автостради державного значення, яка веде на Білорусь, знаходиться будівля довжиною 85 метрів. Сьогодні мало хто із старожилів може з точністю сказати у які роки минулого століття і за чийого сприяння з’явилася ця кооперативна споруда. Але всім достеменно відомо, що разом із селом та його мешканцями, разом із кооперацією за минулі десятиліття будівля зазнала немало різних змін, щодо свого основного призначення, назви, зовнішнього і внутрішнього вигляду. За цей час неодноразово проводилися капітальні і поточні ремонти, реконструкція і оновлення матеріально-технічної бази. Останні були проведені у другій половині минулого року і завершені напередодні Новорічно-Різдвяних свят.
  • Сьогодні, як ви бачите, на одному фундаменті і під одним дахом знаходяться два об’єкти, це кафе підприємства «Комбінат громадського харчування» і маркет Бехівського споживчого товариства Коростенської райспоживспілки – розповідає голова її правління Тамара Сергіївна Нікитюк. – Ремонтні роботи ми розпочали у червні, не призупиняючи ні на годину свою основну, торговельну діяльність. Окрім дріб’язкових робіт замінили вікна, двері, підлогу, встановили кондиціонери, повністю оновили фасад, використовуючи євроматеріали. Рекламні вивіски виготовили згідно з кооперативним брендбуком. Ремонтно-оздоблювальні роботи виконували найняті будівельники-професіонали, а коли потрібно було уже зайнятися благоустроєм території, звернулися за допомогою до пайовиків. І що приємно – відмови не було ні від кого. У всі ці роботи ми інвестували півмільйона власних коштів.
  • Половина з них пішло на оновлення нашого магазину, – долучилася до розмови голова правління споживчого товариства Любов Іванівна Білошицька – Наші сподівання не залишилися марними. Завдяки, по-новому вражаючому, яскраво освітленому фасаду, у магазина значно збільшилася кількість покупців, що не могло не позначитись на результатах нашої роботи. Так уже за перший післяремонтний місяць товарооборот зріс більше ніж на третину, що дозволило значно підняти річний показник. Крім того ми значно збільшили асортимент товару, довівши його до трьох тисяч найменувань. У загальній його кількості чільне місце посідає дитячий асортимент, у тому числі і книжечки для маленьких покупців.
Належне слід віддати і нашим продавцям, бо саме від їхніх суто людських і професійних якостей залежить успіх у будь-якій сфері діяльності, а у нашій роботі, до того ж у поліській глибинці, де обслуговуємо в основному самотніх, поважного віку людей – особливо. То ж неодноразово схвальні відгуки і слова вдячності доводиться чути на адреси завідуючої маркетом Алли Миколаївни Котляр та продавця Світлани Миколаївни Жолонської. До речі, це дві рідні сестрички. Отож, мешканці села ідуть до магазину і за товаром, і за теплом та щирістю сердець наших продавщиць.

Жити, перетворюючи «обмежене» у «безмежне»


Кіріл Довбня, студент першого курсу Житомирського кооперативного коледжу бізнесу і права, спеціальність «Право», належить до категорії людей з обмеженими фізичними можливостями – обмеженими природою, але юнак часто-густо неймовірними зусиллями, щоденно намагається доказати, передусім собі, а тоді і своїм друзям та знайомим зворотне, перейменовуючи «обмежене» на «безмежне», «безмірне»…
Оскільки Кіріл – дитина з порушенням слуху, а значить і мови, на зустріч він прийшов зі своєю мамою. Її розповідь і знайомить мене, а я читачів газети, з Кірілом Довбнею.
  • Син народився дуже хворобливою дитиною, – почала розповідь Оксана Василівна, – два роки ми майже не виходили з лікарні. А у два з половиною - стало зрозуміло, що за лікуванням другорядних хвороб лікарі прогледіли головну і діагноз прозвучав вироком: дитина з інвалідністю. Але розпачі не було і ми наполегливо почали працювали. У чотири роки син вперше вимовив два склади «ма» і «ба». У шість з половиною - пішов у загальноосвітню школу № 6 на індивідуальну форму навчання. Був надміру швидким, метушливим, енергійним, але хворобливим. Тоді й постало питання: куди, в яку спортивну школу, гурток чи секцію віддати дитину, де він зміг би загартовуватися і оздоровлюватися, а в кінцевому результаті, при потребі, захистити себе, адже не вічно він ходитиме з мамою (усміхається). І мені порадили записати сина на «карате». Десь років три ми займалися у спортивному клубі «Ронін», просто для оздоровлення, без якихось планів і розрахунків на спортивний успіх. Наступним був клуб «Саторі», куди він ходив пішки два кілометри, для розминки. Саме цей клуб, тренер Лариса Капустіна і перша перемога – перше місце у чемпіонаті Житомирської області серед спортсменів з інвалідністю – повністю змінили мого сина і його життя, окрилили його, надихнули, вселили віру, дали надію. Кіріл в одну мить подорослішав, став по-новому відноситися і до спорту, і до навчання, і до життя взагалі. У цьому клубі, після першої нагороди він одержав іще три дипломи і кубки області та міста. У 13 років син перейшов у клуб «Додзе» до молодого енергійного, люблячого дітей і свою справу тренера Анни Яцкової. Тут він перевершив усі свої і мої сподівання. Позаторік Кіріл виборов перше місце на чемпіонаті України з пара-карате у категорії 201-А ката, другі місця у категоріях 201-В санбон-куміте та кадети 14-15 років. Далі були два перші місця у різних категоріях на міжнародних змаганнях у Львові та звання чемпіона України з врученням золотих медалей і дипломів. У минулому році посів перше і друге місця на чемпіонаті України з карате, організованому Національним комітетом спорту інвалідів України. А з міжнародного турніру, який проходив в Угорщині, Кіріл повернувся переможцем з двома першими місцями у номінаціях ката і куміте, відповідно із золотими медалями, кубками та вже членом збірної України з пара-карате. Сьогодні у нього сім борцівських поясів: білий, жовтий, оранжевий, зелений, голубий, синій і коричневий. Син цим живе, він перестав хворіти, по-дорослому відноситься і до спорту, і до навчання, і до своїх домашніх обов’язків, у всьому допомагає мені, любить поратися на кухні і це у нього також непогано виходить.
Коли Оксана Василівна розповідала про сина, про його спортивні ужинки, Кіріл ніяковіючи червонів і, видно було, – нервував, а тоді, як зумів, промовив: «Дякую мамі і тренерам. Це їхні заслуги». Після цих слів уже зніяковіла мама. Однак на моє традиційне, для журналіста питання про плани на майбутнє, не задумуючись відповіла:
  • Передусім це навчання, ми не можемо відставати від одногрупників. А щодо карате то у лютому їдемо на міжнародні змагання у Львів, а у березні – у Софію (Болгарія).
І






І хоч Кіріл, зрозуміло, поїде сам, без мами, вона себе від сина не відділяє, бо від народження і до сьогодні для неї не існує «я», «він», вона вживає лише займенники «ми», «у нас», «з нами» тощо. Цим живе і з цим перемагає її син.
Насамкінець через маму Кіріл попросив обов’язково передати слова його глибокої вдячності і поваги всім викладачам коледжу на чолі з директором Оленою Сергіївною Силантьєвою, класному керівнику Людмилі Володимирівні Реві, усім своїм одногрупникам за терпіння, розуміння, за людську доброту, милосердя і допомогу.

З добротою у серці людина народжується


Мудрі радять: не живіть минулим – його не повернути, не живіть майбутнім – його не передбачити, живіть і насолоджуйтеся днем сьогоднішнім.Любов Степанівна Микитенко, всупереч прописній істині даного твердження, живе водночас у всіх трьох вимірах. А як же інакше? Як же не згадувати своє шкільне дитинство і юність у Більковецькій середній школі Коростишівського району, де вирізнялася з-поміж своїх ровесників активністю, ініціативністю, почуттям високого обов’язку і відповідальності, тягою до знань, з чим вступила у Київську сільськогосподарську академію і підняла усі притаманні їй риси характеру на значно вищий щабель особистої свідомості та на що звертав особливу увагу і за що по-батьківськи хвалив шанований і знаний на той час в Україні аграрій Іван Степанович Плющ, під чиїм мудрим, наставницьким керівництвом робила свої перші самостійні трудові кроки.А чи можна не згадувати дві третини із прожитих літ віддані праці у споживчій кооперації? Про них Любов Степанівна не лише з насолодою згадує, а й з великою приємністю при нагоді, як ось і сьогодні, розповідає:Якби можна було розпочати життя спочатку, я б нічого в ньому не змінила, особливо, що стосується праці у споживчій кооперації, бо з упевненістю можу сказати словами відомої пісні, що всіх, хто проходив через її прохідну, в тому числі і мене, – вона вивела в люди, за що я їй безмірно вдячна. Починала я товарознавцем, продовжила - начальником плодоовочевого відділу облспоживспілки, коли поставки, а значить і відправки вимірювалися вагонами, сотнями тонн, коли робота не поділялася на «мою» і «твою», коли «товар» поступав прямо з поля і потрібно було його перевантажувати і відправляти за тисячі кілометрів споживачам сусідніх республік. Тоді на вокзалі були всі: від голови правління до рядового апаратівця… А у березні 1999 року мене призначили начальником відділу організації роботи кооперативних ринків. Про те, що посада ця і робота на ній не з легких, як фізично так і морально, говорить той факт, що тоді я була єдиною жінкою в Україні, яка її обіймала…Однак із одержаним загартуванням на попередній посаді, Любов Степанівна з властивим їй ентузіазмом та оптимізмом підкорилася виклику долі і вже невдовзі своєю працею підтвердила правильність вибору правління. Не було жодного року, щоб хоча б один із ринків не виходив переможцем Всеукраїнського конкурсу, організованого Укркоопспілкою, у своїй номінації. А часто-густо, переможців було декілька. Досвід кращих із кращих колективів передавався і запозичувався колегами на внутрісистемних семінарах-нарадах, які проводило правління облспоживспілки. Мала Любов Степанівна за честь і за велику відповідальність приймати на Житомирщині своїх колег-гостей з усіх областей під час Всеукраїнської наради директорів кооперативних ринків. За безпосереднього її сприяння, участі і допомоги, ринки області міняли на краще свої обличчя, створюючи комфортні умови, як для торгуючих так і для покупців. Вагомий внесок у розвиток споживчої кооперації і багаторічна праця Любові Степанівни були оцінені почесними відзнаками правлінь Укркоопспілки і облспоживспілки, до яких нещодавно приєдналася і Подяка Корольовської ради ветеранів міста Житомира «За активну роботу первинної ветеранської організації апарату Споживспілки».Три роки тому з усіма заслуженими почестями колектив провів Любов Степанівну на заслужений відпочинок. Побутує думка, що після виходу на пенсію життя людини закінчується, воно втрачає свій сенс. Героїня моєї оповіді спростовує це і словами, і власним прикладом.Мало не на другий день мого «відпочинку» мене запросили у колектив, де зібралися ветерани споживчої кооперації і, образно кажучи, довірили мені свої долі, обравши головою ради, - продовжила Любов Степанівна. – І хоч ця робота і ця посада (усміхнулася), зрозуміло, на громадських засадах, вона потребує передусім – серця, душі, а на доверстку ще й фізичних та моральних зусиль, бо ж мова йде про людей з усіма їхніми болями, тривогами, бідами і проблемами, яких сьогодні у кожного хоч греблю гати, а у пенсіонерів – і поготів. І закрутилося «білчине колесо»: когось швидка забрала у лікарню, комусь зробили операцію, комусь потрібні кошти на лікування, а хтось, дякуючи Богу, трапляються ще й такі, хочуть культпохід у театр чи на концерт - і кожного потрібно вислухати, дати слушну пораду і, чи словом, чи ділом, але допомогти. Адже усі вони були свого часу моїми колегами, а дехто і подругами, і жили ми однією трудовою кооперативною сім’єю, а значить спільними інтересами, радощами і смутками.Сьогодні наша ветеранська організація об’єднує 76 осіб. В основному це люди кому за 70. Здебільшого самотні і не тішаться здоров’ям та матеріальними статками. За минулий рік на гострі потреби ветеранів правління Споживспілки виділило понад 20 тисяч гривень, а найактивнішим пенсіонерам було передплачено газету «Вісті». І тут слід подякувати голові правління Степану Максимовичу Григор’єву за розуміння і людське милосердя. Не було жодної відмови у плані допомоги… Члени ради намагаються бути поруч з ветеранами і в їхньому горі, і в радості та в часи дозвілля. Подарунками і квітами вітаємо їх з днями народження. А нещодавно наші ветерани мали запрошення на творчий вечір-звіт соліста фольклорного ансамблю національного обряду «Родослав» Олексія Будника за участі відомих співаків і зокрема народного артиста України Анатолія Матвієнка. Враження залишилися незабутні, а відповідно – і щира вдячність. У раду ветеранів входять люди за покликом серця, готові у будь-яку хвилину подати руку допомоги тим, хто цього потребує. Це мої надійні помічники – Валентина Йосипівна Оринчак, Людмила Іванівна Роздобудько, Ганна Іванівна Киюта, Зоряна Степанівна Годенко, Марія Йосипівна Янішевська і Віталій Іванович Носель.Любов Степанівна Микитенко, коли хтось із ветеранів потребує допомоги, не скупиться ні власною гривнею, ні добрим словом, ні часом, пам’ятаючи і свято виконуючи мамин заповіт – «Дав Бог тобі – дай людям». Отож часто-густо ділиться зі своїми підопічними вирощеною на батьківській садибі городиною.Якось, даючи оцінку роботі голові ради ветеранів, голова правління Споживспілки Степан Максимович Григор’єв сказав: «За роки мого головування, а кооперативний стаж у нас майже однаковий, Любов Степанівна жодного разу не звернулася за допомогою до правління, а коли мова йде про когось із ветеранів – буде «оббивати пороги» доти, доки не доб’ється позитивного вирішення питання. Вона вельми шанована людина була, є і, я певний, що такою й залишиться. Бо з добротою у серці людина народжується».Ну і на завершення «Як щодо «не живіть майбутнім?» - запитую у Любові Степанівни.Знаю, що від свого не втечеш і не заховаєшся – почула у відповідь. – То ж даремні намагання змінити те, що змінити просто неможливо. І все ж на старті нового року не можу стриматися, щоб не висловити свої плани-бажання. Адже так чи інакше здійснення їх, якщо не повністю, то хоч у значній мірі, залежить від нас самих. Приміром, у новому році і у майбутньому я планую продовжувати дарувати радість і добро тим, з ким пліч-о-пліч ішла дорогою трудового життя дві третини із прожитих літ, і, зрозуміло, продовжувати жити цікавим, змістовним і активним життям. Певна, що виконання моїх планів залежить лише від мене. Ось тільки дав би Бог для цього здоров’я і час, чого бажаю собі і всім читачам «Вістей» у ці Новорічно-Різдвяні святкові дні.