Саме визначений день – 19 травня і дав відповідь на всі ці та багато інших запитань. І хоч День вишиванки ще не був оголошений святом і проходив не на державному рівні – однак свято у колективі відчувалося у всьому. Майже всі, хто того дня не був у відрядженні чи відпустці, прийшли у вишиванках. Незважаючи на похмуру, дощову погоду, на їхніх обличчях сонячними промінчиками вигравали усмішки, вони вітали одне одного зі святом. А коли зібралися в актовій залі, усіх присутніх поздоровив перший заступник голови правління Споживспілки Василь Баранівський, після чого кожен із них поділився спогадами про своє вишиванкове дитинство, про те, як сьогодні у їхніх родинах вшановується вишивання в цілому і вишиванки зокрема.
На закінчення дійства його учасники сфотографувалися на добру і довгу згадку.
- Сьогодні у нашій країні вперше на такому рівні проходить День вишиванки. Та дивлячись на радісні, привітні усмішки своїх колег, віриться що він червоним листиком ввійде у наш календар і відзначатиметься на державному рівні, як загальнонаціональне свято.
Слово "вишиванка" для нас не нове. Ще наші пра-пра- прабабусі ткали полотно, шили синочкам сорочечки, а донечкам сукенки і прикрашали їх різнокольоровими квітками, в основному польовими – червоними маками, синіми волошками, білими ромашками. Ці обнови дарували дітям до великих свят – Паски, Трійці, на Павла і Петра, - тоді, коли світило і гріло сонечко, щоб відразу можна було одягнути і піти у них на гостини до родини. Отож, іще в давнину наші пращури приурочували вишиванки до свят.
То чому ж нам не відновити цю прекрасну українську традицію і не започаткувати її? В усякому разі, у нашому колективі це сталося уже сьогодні. Ми усі подумки, на якусь мить побували у своєму вишиванковому дитинстві.
Отож, радо вітаю весь колектив і всіх учасників святкового дійства. Дай Бог, щоб ваше життя вигравало усіма кольорами райдуги, як вишиті на вишиванках орнаменти. Миру нам усім, злагоди і добра!
- Скільки себе пам’ятаю, у мене були вишиванки. До восьмого класу їх вишивала мені мама, навчаючи і мене цій надзвичайно цікавій та далеко не простій справі. Перейнявши досвід, у восьмому класі я сама вишила собі відразу дві дуже гарні вишиванки. Із цим вбранням, щоправда, постійно його обновлюючи, я не розлучалася і не розлучаюся й досі. Куди б не їхала, на мені чи зі мною – вишиванка. Вона у великій пошані у всій моїй родині. Нещодавно передала вишиванку у подарунок племінниці Оксані аж у Канаду. Отже, крокуємо планетою "Земля".
Дуже рада, що нарешті наша українська вишиванка займе своє достойне і заслужене місце. Певна, що вона буде гарним і гідним символом нашої нації, об’єднуючим її елементом. Хочу щоб по вишиванці українців пізнавали у всьому світі і, щоб шанували, щоб ми у ній почували себе українцями і пишалися цим. Це головне. Щоб, як мовиться, не переборщили, як це у нас часто буває.
На моє глибоке переконання – вишиванка – це як хрестик на шиї, віруєш – носи! Ось так і з вишиванкою. Любиш Україну, свій народ, є ця любов у твоїй душі, у твоєму серці і у твоїй голові – носи! Якщо все це на словах, для публіки, для піару – не ганьби ні себе, ні символ нації.
- Ще в дитинстві мої бабусі Євдокія із міста Корсунь-Шевченківського Черкаської області і Лідія із Житомирщини навчали мене рукоділлю, зокрема вишиванню. Цю науку я тепер передаю своїй онуці Анастасії.
У моїй родині вишиті вироби поділяються на дві категорії: вишиванки і рушники – одні, як данина вдячності, шани і поваги, їх даруємо дорогим серцю людям, а другі, як данина світлої пам'яті тим, кого уже немає серед нас, але вони живуть у наших серцях. Ці рушники, як правило, на покутях прикрашають їхні портрети. У моїй батьківській хаті, у Коростені, де мешкає моя 80-річна мама, на найпочеснішому місці – портрети моїх двох дідусів – Григорія і Михайла, котрі пройшли усю другу світову війну, повернулися живими і ще своїми спогадами про буремну юність ділилися зі своїми дітьми, а пізніше з нами, онуками, виховуючи нас на кращих прикладах патріотизму і любові до своєї країни.
Вважаю, що свято Вишиванки обов’язково потрібне. Жаль, що ми запізнилися з ним на багато-багато років. Воно згуртовуватиме нас українців і нагадуватиме нам чийого ми роду-племені діти.
- Мої спогади про вишиванку дуже приємні і теплі. Коли я закінчила школу і вступила до інституту, моя бабуня Дуся, так вона любила, щоб її називали, казала: "Заміж ще не спіши, я ще придане не підготувала". А через рік-другий я почула від неї: "Тепер можеш шукати собі пару і ставати на рушник, який я вишила тобі на щастя, й на долю. А ще я підготувала три подушки із надертим пір'ям і з наволочками, вишитими на них червоними пишними маками. Дві подушки великі – то для тебе і твого судженого, а одна маленька – то для моєї правнучки".
Я вже понад двадцять років у шлюбі. Та ще й досі ми користуємося бабуніними подушками. І що характерно, чим більше їх прасую, незалежно від прального порошку, від температури води – тканина стає все білішою, а червоні маки і зелені листочки й досі не втрачають своєї свіжості, - навпаки, ще яскравіше майорять на сонці. Таке ж придане бабуня приготувала усім чотирьом своїм онукам, а доньці, моїй мамі, таким же візерунком вишила вишиванку, яка тепер зберігається у нашій батьківській хаті, як реліквія, як спогад про нашу бабуню-рукодільницю і вишите нею і словом, і нитками наше дитинство.
