- Молодь полюбляє ризики, - усміхнувшись поринув у спогади Сергій Іванович. – Отож і я, на маючи ні професійного досвіду, ні належних знань – ризикнув. За два роки, не скажу, що дуже вже обріс, але помітна щетина практичних навиків роботи все ж з’явилася. Далі було три роки служби в армії. Після чого на цих же посадах уже й добре обріс досвідом у магазинах сіл Верпа, Бігунь і знову-таки – Словечно.
За цей час у житті Сергія Івановича відбулося багато приємних, радісних і незабутніх подій. Він познайомився із симпатичною дівчиною, Євою Довбаш, яка проходила практику в одному із магазинів Словечанського споживчого товариства. "Старожили" ще й досі згадують як всією кооперативною громадою гуляли на весіллі Литвинів. Невдовзі у молодят народилися один за другим два синочки-соколики – Сергійко й Ігорьок. А ось коли діти пішли до школи і потрібно було іноді заглянути у їхні щоденники, щось допомогти, відповісти на запитання – тоді зрозумів, що і самому варто було б підтягнутися… У неповні сорок років Житомирський кооперативний технікум вручив Сергію Івановичу диплом товарознавця, а у 1981-ому році кооператори Бігунського споживчого товариства обрали його головою правління. Через два роки йому довірили очолити одне з найбільших споживчих товариств – Словечанське, яке він зі своєю командою однодумців тримає на плаву ще й сьогодні.
- Кооператори – люди особливі, - продовжив Сергій Іванович. – Вони одержимі своєю роботою. Їх не треба змушувати чи агітувати прийти, у разі потреби, попрацювати у позаробочий час, чи у вихідний день. Солідарність тут не на папері і не для "красного слівця". З такими людьми насправді можна гори перевернути - і ми "перевертали". Наше споживче товариство постійно лідирувало серед споріднених не лише району, а й області. Надлюдські випробування, які дісталися нам внаслідок Чорнобильської трагедії, колектив переніс і пережив з гідністю, ще більше згуртувався і зміцнів. Багато людей покинули свої домівки, роботи і переселилися у так звані "чисті зони". Хто залишився – тому довелося працювати за себе і за них. Працювали. Працювали так, що у червні 2001 року, за підсумками конкурсу газети "Вісті… Центральної спілки споживчих товариств України" на кращу первинну ланку, Словечанське споживче товариство Овруцької райспоживспілки посіло перше місце з господарської діяльності. Переймати досвід нашої роботи приїжджали колеги-кооператори мало не з усієї України. Це був насправді високий злет. Та, на жаль, судилося і падіння. Бо як падає величезний механізм, то зрозуміло, маленькому гвинтику у ньому не встояти… Та з часом нам вдалося все-таки піднятися…
Успіх колективу залежить від самого колективу, хоч левова частка – від керівника, бо ж команду веде капітан, який стоїть у штурвала.
- Сергій Іванович - надійна, обов’язкова, відповідальна, проста і доступна людина, - зазначила голова правління Овруцької райспоживспілки Марія Василівна Василенко. – Вимогливий передусім до себе і до кожного працюючого, вміє з усією суворістю запитати, але вміє із властивою людині добротою, щирістю і теплом душі похвалити та подякувати за працю. З ним воістину можна іти у розвідку. Хоча, що розвідка? – день-два. А я працюю із Сергієм Івановичем уже 41 рік, постійно переконуючись у тому, що людина він на своєму місці. Очолюване ним споживче товариство у такий складний час, який ми переживаємо сьогодні, працює беззбитково. Всі питання фінансово-господарської діяльності і з життя колективу вирішує голова із членами правління на постійно діючих щотижневих ранкових нарадах.
Загальний трудовий стаж у Сергія Івановича Литвина 58 років, у споживчій кооперації – 51. Тож він, напевне, найстарший і за віком, і за стажем роботи на посаді голови правління первинної ланки не тільки у нашій поліській глибинці, а й в усій Україні.
Його багаторічна сумлінна праця удостоєна найвищої відзнаки Укоопспілки "Знак Пошани", численних Почесних грамот Укоопспілки, облспоживспілки та райспоживспілки.
Сергій Іванович сповнений сил, бадьорості і оптимізму. На 75-ту життєву позначку, до якої підійшов, не зважає. Бо має ще багато справ і на роботі, і вдома.
- У колективі треба зберегти людям роботу і зарплату, - сказав на завершення нашої розмови ветеран-кооператор. – Ну, а вдома дідової підмоги чекає п’ятеро представників третього покоління Литвинів. Одна онучка закінчує у Києві університет – потрібно працевлаштувати, друга закінчує школу – потрібно вступати до вишу. Отож, не знаю, чи життя продовжується, чи лише починається. Одним словом, старіти немає коли і спокій ще й не сниться.
