Коли я завітала до коледжу, студенти прикрашали новорічну ялинку, Олексій Володимирович приміряв костюм Діда Мороза, а його дружина – Снігуроньки. Не важко було здогадатися, що костюми шилися "по них" і ролі ці були їм близькі та добре знайомі. Передноворічний настрій, відчуття наближення свята, а для студентів – ще й канікул, поклали і нашу розмову на відповідний мажорний лад. Мету мого журналістського візиту Олексій Володимирович знав, тож розпочав першим і відразу:
- У дитинстві проблем у батьків зі мною не було. Дитячі ясла, садочок, школа № 14 у місті Житомирі. Десь із шостого класу "вдарився у науку". Після дев'ятого – пройшов відбір у фізико-математичний ліцей при політехнічному інституті, студентом якого і став через два роки.
На той час я надто серйозно захопився комп’ютером і всим, що з ним пов’язано. Тоді ж мені пощастило: в інституті відкривався факультет інформаційно-комп'ютерних технологій і я у числі інших випускників став першим дипломованим спеціалістом у цій галузі. І не один, а вже із дружиною, своєю одногрупницею та ще й із ненародженою на той час, але очікуваною донечкою.
- Боязко було спочатку, – продовжував мій співрозмовник, – бо ж багато хлопців-студентів були значно більшими мене і ввись і вшир. Та й дівчата їм під стать. Але, можливо, саме це і допомогло мені спочатку адаптуватися, а затим і полюбити викладацьку роботу. Серед студентів я як свій серед своїх. Я з ними, а вони зі мною можемо вести розмови на різні теми, вирішувати різні проблеми, знаходячи золоту середину. Певний, що своїм професійним зростанням я також у значній мірі зобов’язаний саме їм, бо вони ж задають іноді такі запитання, що аби був готовий на них відповісти. Студенти ж сьогодні розумні, обізнані, мають доступ мало не до всіх соціальних мереж. Отож, не дай Бог у чомусь відстати. Та й на старших і досвідчених колег по роботі хотілося рівнятися, аби досягнути їхньої планки.
- Що побудило взяти участь у Всеукраїнському конкурсі на звання "Кращий викладач року"? – не могла не запитати. - Адже був ризик. Семеро переможців підряд. А що, як би на вас зупинилась естафета, що тоді?...
На що Олексія Володимирович відповів:
- У минулому році, на першому етапі цього конкурсу, який традиційно проходить у коледжі, брала участь моя дружина, Олена Геннадіївна. Зрозуміло, я допомагав їй, вникав у суть справи. Під час підготовки у мене з'явилося багато цікавих задумок, варіантів, особистих бачень, які за браком часу нам не вдалося тоді реалізувати. Дружина посіла одне із призових місць. А мене не переставало переслідувати бажання спробувати свої сили з урахуванням всього нереалізованого. Цьогоріч перше місце у коледжі дало мені путівку на Всеукраїнський конкурс. Мене підтримували, у мою перемогу вірили усі колеги, у їх числі і моя дружина, яка дещо жартома, а дещо всерйоз сказала: "не виграєш, шукай роботу і собі і мені, бо колектив не простить…".
22 вищі навчальні заклади подали у цьому році матеріали на конкурс. Їх розглядали організаційний комітет, до складу якого входили директори на чолі із директором Департаменту кадрової політики, освіти і науки, директором науково-методичного центру "Укоопосвіта" Лідією Герасимівною Войнаш та конкурсна комісія у складі лауреатів минулорічних конкурсів "Кращий викладач року" 2007-2013 років. А ними, не зайвим буде нагадати, були усі семеро викладачів Житомирського кооперативного коледжу, на базі якого і проходило підведення підсумків цьогорічного конкурсу.
Вибір теми "Використання різних видів пошуку інформації" не був випадковим, оскільки вміння аналізувати ситуацію, обирати правильний шлях, приймати відповідні рішення стануть запорукою успіху майбутніх фінансистів, банкірів у професійній діяльності. Тому дану тему беззаперечно можна вважати актуальною.
У заняття я спробував привнести дух змагання для того, щоб студенти привчали себе брати на себе відповідальність не тільки за власний результат, а й за результат команди, а в майбутній професійній діяльності – за результат трудового колективу.
Саме тому мною було обрано практичне заняття. У студентів була можливість продемонструвати свої знання, вміння працювати з інформаційно-пошуковою системою "Ліга:Закон", логічно мислити, обирати найбільш раціональний вид пошуку інформації. З огляду на отримані студентами оцінки, це їм вдалося.
На мій погляд, у процесі співпраці з групою, були реалізовані як дидактична, так і виховна мета заняття. Це стало можливим у першу чергу завдяки серйозному ставленню моїх студентів до навчання, їх прагненню оволодіти комп’ютерними, інформаційними технологіями. Було видно, що студенти дійсно погоджуються зі словами У. Черчілля "Хто володіє інформацією, той володіє світом".
Вправа "Незакінчене речення" також продемонструвала, що студенти вільно орієнтуються в матеріалі, що з комп’ютером вони на "ти". А для майбутніх фахівців у сфері фінансів і кредиту на сьогодні це є обов’язковою умовою вдалої кар’єри.
Мені сподобалось, що вони вели себе невимушено: висловлювали свої думки, не боялися помилитися, доповнювали та виправляли відповіді одногрупників, активно наводили приклади, брали на себе відповідальність при виконанні індивідуальних завдань.
Мій особистий практичний досвід дозволив реалізувати задум проведення командних змагань із суддею-комп’ютером.
При розробці були задіяні практично всі потужності програми "Microsoft Excel": умовне форматування, гіперпосилання, макроси, "двоповерхові" формули, ділова графіка, зв’язки між файлами з їх автоматичним оновленням, а також можливості, які надає локальна комп’ютерна мережа. Була використана і технологія "Wi-Fi".
Радувало те, що технічна сторона заняття у, так би мовити, в бойових умовах не підвела, все спрацювало ідеально точно, правильно, як того вимагалося і хотілося.
Якби результати конкурсу оголошувалися у великій багатолюдній залі, вона вибухнула б гучними і тривалими оваціями. 8 років конкурсу і 8 переможців у Житомирському кооперативному!
Ну а щодо останнього переможця, то сплеск позитивних емоцій встиг уже перейти у звичну рівновагу, тому розповідь продовжив він спокійно, зважено аналізуючи минуле:
- Свою перемогу розцінюю як відповідь своєму колективу, своїм колегам, які прийняли мене у свою трудову родину, допомагали, сприяли моєму становленню, росту, ділилися досвідом і вірили в мене. Звання "Кращий…" – це та планка, до якої підносили і піднесли мене мої колеги. Я її взяв і тим щасливий!
Передноворічну розмову, і не лише журналісти, традиційно завершують двома запитаннями: чим був знаменний рік пройдешній і чого чекаєте від року прийдешнього? На перше – герой моєї оповіді уже відповів, а коли підійшов до відповіді на друге – його голос набрав дещо іншої тональності і перейшов на мінорний лад:
- Що можна сьогодні спланувати, спрогнозувати і чого можна бажати собі і всім тим, кого любиш, шануєш, поважаєш, кому чимось добрим зобов’язаний у своєму житті? Ще донедавна традиційно бажали нового щастя у Новому році. Сьогодні усі розуміємо, що щастя – це передусім мир і спокій у нашому великому, дружному, славному домі, ім'я якому Україна та у кожному серці і душі. У мене троє дітей: донька Катя, студентка, майбутній архітектор-проектувальник, син Максим – семикласник і Артемкові п’ять з половиною рочків. Новорічно-Різдвяні і всі наступні дні я хочу думати про буквар для нього, а значить і для себе, а не про автомат і бронежилет. Я благаю у Всевишнього і бажаю рідній Україні миру, миру і ще раз миру. А тоді будемо говорити і бажати одне одному щастя, хоч як тепер усі розуміємо: саме у мирі наше щастя!
Певна що ці побажання сьогодні у серцях і на вустах усіх і кожного. Додати можна лише одне: дай Боже здійснитися їм уже напередодні, або ж у перші дні Нового 2015 року!
