Кіріл
Довбня, студент першого курсу Житомирського
кооперативного коледжу бізнесу і права,
спеціальність «Право», належить до
категорії людей з обмеженими фізичними
можливостями – обмеженими природою,
але юнак часто-густо неймовірними
зусиллями, щоденно намагається доказати,
передусім собі, а тоді і своїм друзям
та знайомим зворотне, перейменовуючи
«обмежене» на «безмежне», «безмірне»…
Оскільки
Кіріл – дитина з порушенням слуху, а
значить і мови, на зустріч він прийшов
зі своєю мамою. Її розповідь і знайомить
мене, а я читачів газети, з Кірілом
Довбнею.
Син
народився дуже хворобливою дитиною, –
почала розповідь Оксана Василівна, –
два роки ми майже не виходили з лікарні.
А у два з половиною - стало зрозуміло,
що за лікуванням другорядних хвороб
лікарі прогледіли головну і діагноз
прозвучав вироком: дитина з інвалідністю.
Але розпачі не було і ми наполегливо
почали працювали. У чотири роки син
вперше вимовив два склади «ма» і «ба».
У шість з половиною - пішов у загальноосвітню
школу № 6 на індивідуальну форму
навчання. Був надміру швидким, метушливим,
енергійним, але хворобливим. Тоді й
постало питання: куди, в яку спортивну
школу, гурток чи секцію віддати дитину,
де він зміг би загартовуватися і
оздоровлюватися, а в кінцевому результаті,
при потребі, захистити себе, адже не
вічно він ходитиме з мамою (усміхається).
І мені порадили записати сина на
«карате». Десь років три ми займалися
у спортивному клубі «Ронін», просто
для оздоровлення, без якихось планів
і розрахунків на спортивний успіх.
Наступним був клуб «Саторі», куди він
ходив пішки два кілометри, для розминки.
Саме цей клуб, тренер Лариса Капустіна
і перша перемога – перше місце у
чемпіонаті Житомирської області серед
спортсменів з інвалідністю – повністю
змінили мого сина і його життя, окрилили
його, надихнули, вселили віру, дали
надію. Кіріл в одну мить подорослішав,
став по-новому відноситися і до спорту,
і до навчання, і до життя взагалі. У
цьому клубі, після першої нагороди він
одержав іще три дипломи і кубки області
та міста. У 13 років син перейшов у клуб
«Додзе» до молодого енергійного,
люблячого дітей і свою справу тренера
Анни Яцкової. Тут він перевершив усі
свої і мої сподівання. Позаторік Кіріл
виборов перше місце на чемпіонаті
України з пара-карате у категорії 201-А
ката, другі місця у категоріях 201-В
санбон-куміте та кадети 14-15 років. Далі
були два перші місця у різних категоріях
на міжнародних змаганнях у Львові та
звання чемпіона України з врученням
золотих медалей і дипломів. У минулому
році посів перше і друге місця на
чемпіонаті України з карате, організованому
Національним комітетом спорту інвалідів
України. А з міжнародного турніру, який
проходив в Угорщині, Кіріл повернувся
переможцем з двома першими місцями у
номінаціях ката і куміте, відповідно
із золотими медалями, кубками та вже
членом збірної України з пара-карате.
Сьогодні у нього сім борцівських поясів:
білий, жовтий, оранжевий, зелений,
голубий, синій і коричневий. Син цим
живе, він перестав хворіти, по-дорослому
відноситься і до спорту, і до навчання,
і до своїх домашніх обов’язків, у всьому
допомагає мені, любить поратися на
кухні і це у нього також непогано
виходить.
Коли
Оксана Василівна розповідала про сина,
про його спортивні ужинки, Кіріл
ніяковіючи червонів і, видно було, –
нервував, а тоді, як зумів, промовив:
«Дякую мамі і тренерам. Це їхні заслуги».
Після цих слів уже зніяковіла мама.
Однак на моє традиційне, для журналіста
питання про плани на майбутнє, не
задумуючись відповіла:- Передусім це навчання, ми не можемо відставати від одногрупників. А щодо карате то у лютому їдемо на міжнародні змагання у Львів, а у березні – у Софію (Болгарія).
ІІ хоч Кіріл, зрозуміло, поїде сам, без мами, вона себе від сина не відділяє, бо від народження і до сьогодні для неї не існує «я», «він», вона вживає лише займенники «ми», «у нас», «з нами» тощо. Цим живе і з цим перемагає її син.
Насамкінець
через маму Кіріл попросив обов’язково
передати слова його глибокої вдячності
і поваги всім викладачам коледжу на
чолі з директором Оленою Сергіївною
Силантьєвою, класному керівнику Людмилі
Володимирівні Реві, усім своїм
одногрупникам за терпіння, розуміння,
за людську доброту, милосердя і допомогу.
