Жити, перетворюючи «обмежене» у «безмежне»


Кіріл Довбня, студент першого курсу Житомирського кооперативного коледжу бізнесу і права, спеціальність «Право», належить до категорії людей з обмеженими фізичними можливостями – обмеженими природою, але юнак часто-густо неймовірними зусиллями, щоденно намагається доказати, передусім собі, а тоді і своїм друзям та знайомим зворотне, перейменовуючи «обмежене» на «безмежне», «безмірне»…
Оскільки Кіріл – дитина з порушенням слуху, а значить і мови, на зустріч він прийшов зі своєю мамою. Її розповідь і знайомить мене, а я читачів газети, з Кірілом Довбнею.
  • Син народився дуже хворобливою дитиною, – почала розповідь Оксана Василівна, – два роки ми майже не виходили з лікарні. А у два з половиною - стало зрозуміло, що за лікуванням другорядних хвороб лікарі прогледіли головну і діагноз прозвучав вироком: дитина з інвалідністю. Але розпачі не було і ми наполегливо почали працювали. У чотири роки син вперше вимовив два склади «ма» і «ба». У шість з половиною - пішов у загальноосвітню школу № 6 на індивідуальну форму навчання. Був надміру швидким, метушливим, енергійним, але хворобливим. Тоді й постало питання: куди, в яку спортивну школу, гурток чи секцію віддати дитину, де він зміг би загартовуватися і оздоровлюватися, а в кінцевому результаті, при потребі, захистити себе, адже не вічно він ходитиме з мамою (усміхається). І мені порадили записати сина на «карате». Десь років три ми займалися у спортивному клубі «Ронін», просто для оздоровлення, без якихось планів і розрахунків на спортивний успіх. Наступним був клуб «Саторі», куди він ходив пішки два кілометри, для розминки. Саме цей клуб, тренер Лариса Капустіна і перша перемога – перше місце у чемпіонаті Житомирської області серед спортсменів з інвалідністю – повністю змінили мого сина і його життя, окрилили його, надихнули, вселили віру, дали надію. Кіріл в одну мить подорослішав, став по-новому відноситися і до спорту, і до навчання, і до життя взагалі. У цьому клубі, після першої нагороди він одержав іще три дипломи і кубки області та міста. У 13 років син перейшов у клуб «Додзе» до молодого енергійного, люблячого дітей і свою справу тренера Анни Яцкової. Тут він перевершив усі свої і мої сподівання. Позаторік Кіріл виборов перше місце на чемпіонаті України з пара-карате у категорії 201-А ката, другі місця у категоріях 201-В санбон-куміте та кадети 14-15 років. Далі були два перші місця у різних категоріях на міжнародних змаганнях у Львові та звання чемпіона України з врученням золотих медалей і дипломів. У минулому році посів перше і друге місця на чемпіонаті України з карате, організованому Національним комітетом спорту інвалідів України. А з міжнародного турніру, який проходив в Угорщині, Кіріл повернувся переможцем з двома першими місцями у номінаціях ката і куміте, відповідно із золотими медалями, кубками та вже членом збірної України з пара-карате. Сьогодні у нього сім борцівських поясів: білий, жовтий, оранжевий, зелений, голубий, синій і коричневий. Син цим живе, він перестав хворіти, по-дорослому відноситься і до спорту, і до навчання, і до своїх домашніх обов’язків, у всьому допомагає мені, любить поратися на кухні і це у нього також непогано виходить.
Коли Оксана Василівна розповідала про сина, про його спортивні ужинки, Кіріл ніяковіючи червонів і, видно було, – нервував, а тоді, як зумів, промовив: «Дякую мамі і тренерам. Це їхні заслуги». Після цих слів уже зніяковіла мама. Однак на моє традиційне, для журналіста питання про плани на майбутнє, не задумуючись відповіла:
  • Передусім це навчання, ми не можемо відставати від одногрупників. А щодо карате то у лютому їдемо на міжнародні змагання у Львів, а у березні – у Софію (Болгарія).
І






І хоч Кіріл, зрозуміло, поїде сам, без мами, вона себе від сина не відділяє, бо від народження і до сьогодні для неї не існує «я», «він», вона вживає лише займенники «ми», «у нас», «з нами» тощо. Цим живе і з цим перемагає її син.
Насамкінець через маму Кіріл попросив обов’язково передати слова його глибокої вдячності і поваги всім викладачам коледжу на чолі з директором Оленою Сергіївною Силантьєвою, класному керівнику Людмилі Володимирівні Реві, усім своїм одногрупникам за терпіння, розуміння, за людську доброту, милосердя і допомогу.