Герої не вмирають
Цього дня йому мало б виповнитись 25… Він відзначив би їх традиційно: в оточенні дорогих і рідних людей, у широкому колі друзів і приятелів, за святково накритим столом із його улюбленим, спеченим мамою, тортом. Все це мало б бути – та не судилося…
Діма Ільницький народився 29 листопада 1990 року у Житомирі. Разом із немовлям в оселі з’явилося сонечко. Можливо, саме тому і хлопчик ріс завжди усміхненим, привітним, із теплим щирим поглядом голубих своїх оченят і швидким як сонячний зайчик. Будучи мрійником-романтиком, Діма з дитинства плекав мрію стати машиністом паровоза аби залізним конем опоясати всю земну кулю. Та з роками мінялися мрії, смаки, уподобання… Доречно зазначити, що неабиякий вплив на це мали його сім’я і родина. Приміром, за бажанням бабулі Марії, онучок із п’яти років займався у знаному далеко за межами України хореографічному ансамблі "Сонечко" і небезуспішно. За порадами другої бабусі – Лариси Василівни і дядини Олени Леонідівни, котрі працювали у місцевому кооперативному коледжі бізнесу і права, юнак оволодів у ньому спеціальністю банківська справа, після чого, повернувши на мамину професійну стежину, вступив до Національного агроекологічного університету на факультет бухгалтерський облік і аудит. Його мама, Лілія Василівна цей фах здобула у Ленінградській лісотехнічній академії.
Хоча Дмитра Ільницького приваблював тоді не стільки фах, скільки бажання здійснити свою другу і остаточну мрію – стати офіцером. На заваді до вступу у військовий ВУЗ стало його надзвичайно добре, ніжне, чуйне, але водночас дещо хворобливе, сердечко. А суворий медичний огляд було не обійти. А тут – військова кафедра! Третій і четвертий курси університету стали для Дмитра школою офіцерської доблесті і честі. Заняття проходили при Житомирському військовому інституті імені Сергія Корольова.
У серпні 2013 року, молодший лейтенант Збройних Сил України Дмитро Ільницький прийняв присягу на вірність Україні. Ця подія була для юнака ні з чим незрівнянною. У нього виросли крила – крила гордості, чоловічої зрілості, мужності, хоробрості і відваги.
Після закінчення університету хлопець півроку працював у банку. А коли над країною нависла небезпека з боку російського агресора, Дмитро не роздумуючи пішов у військкомат і попросився добровольцем на так звану АТО, хоча, якщо речі називати своїми словами – то це означало, що попросився добровольцем на фронт.
Єдиний син у батьків. Єдина надія, втіха, рада і розрада. То ж зрозумілою була реакція у сім’ї та й у всій родині. На мамині сльози син відповів коротко: "Я офіцер, я дав присягу на вірність своєму народові. Не хвилюйся, мамо, все буде добре". А батькові, Андрію Олеговичу, сказав: "Я виховувався, тату, вчився жити на твоїх прикладах. Коли сталася Чорнобильська трагедія, ти в числі перших пішов на війну з невидимим ворогом. Сьогодні прийшла моя черга. Ти тільки бережи маму".
11 березня 2014 року Дмитро змінив модний цивільний одяг на казенний офіцерський мундир. Його зарахували до складу славнозвісної 95-ої аеромобільної бригади, розташування якої було видно з вікна його квартири. Спочатку мобілізовану групу молодих офіцерів на полігоні, в умовах, наближених до фронтових, навчали так званому бойовому вишколу, а тоді набуті знання вони передавали новобранцям. У травні Дмитру присвоїли звання лейтенанта, а коли сформувався 90-й батальйон, його призначили командиром взводу першої роти. Його відправка в зону АТО декілька разів відкладалася і мама дякувала за це Всевишньому, бо мала нагоду частіше чути, хай навіть і по телефону, голос сина і його традиційне "Не хвилюйся, мамо, все буде добре".
Своє перше бойове хрещення Дмитро прийняв під Костянтинівкою, яка була місцем дислокації їхньої військової частини. Впродовж 20-ти днів взвод Ільницького постійно брав участь у бойових операціях. Не зважаючи на свій юний вік, командир як батько синами опікувався кожним своїм солдатом. Та, на жаль, втрат було не обминути. А у Пісках, по дорозі до Донецького аеропорту, градом накрило машину у якій їхав командир… Це сталося 29-го листопада 2014 року.
Рівно через рік, у двадцять п’ятий день народження Дмитра Ільницького, на відкритті йому пам’ятника на військовому кладовищі у рідному місті, куди з’їхалися бойові побратими з усієї України, аби вшанувати його світлу пам'ять і на поминальному обіді, вони розповідали про Діму, ділилися спогадами, дякували батькам за сина і закликали житомирян пам’ятати свого героя і пишатися ним.
- Їх накрило неподалік нашої лікарні, - повідала лікар-волонтер Галина Алмазова. – За мить почали заносити поранених. Коли я оглянула документи Діми, мене було не зупинити. Я криком кричала, благала весь медперсонал і Небеса не дати цій дитині вмерти, бо ж у нього сьогодні день народження. Його двічі реанімували. Та врятувати не вдалося. Він помер у мене на руках…
Бойовий побратим Анатолій Свирид, позивний "Спартанець", сказав:
- Діма був як сонечко, усіх хотів зігріти, усім прагнув світити. І це несправедливо, що нас залишають кращі, добріші, потрібніші на цій землі. Скільки він зробив би, який слід залишив би по собі. А він навіть не встиг залишити продовжувача роду свого. Вранці цього дня ми привітали Діму з днем народження. Він, як завжди усміхався, жартував, казав, що наступні, ювілейні свої іменини відзначатиме уже під мирним небом і всіх нас запрошував у своє рідне місто. Але за його усмішкою видно було якусь настороженість, щось його хвилювало, бентежило. Він був не таким як завжди. Напевне, серце йому віщувало… І ось сьогодні, на його запрошення всі ми тут, але вже без нього… І хоч Діма відійшов у Вічність, та герої не вмирають. Вони та їхні подвиги навічно закарбовуються у нашу вдячну пам'ять.
Указом Президента України лейтенант Дмитро Ільницький нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ Ступеня, посмертно. На фасаді гімназії № 3, де навчався герой, з ініціативи його однокласників відкрито меморіальну Дошку, біля класу, в якому він навчався, оформлено куточок пам'яті. А у рідній домівці все залишилося так як було за життя Діми, наче він щойно вийшов і за якусь мить повернеться. Ось тільки екран телефона мами не висвітлює портрета сина і не чує вона, і вже ніколи не почує його голос і слова, які тоді стали звичними: "Не хвилюйся, мамо, все буде добре".
