З ініціативи правління і профспілкового комітету апарату облспоживспілки, його колектив долучився до написання Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності.
Із самого початку до цього заходу у колективі віднеслися по-різному. Здебільшого запитували "А навіщо?" і самі ж відповідали – "Ми купуємо, виробляємо, заготовляємо і продаємо. Це і є нашим диктантом". Та чим менше часу залишалося до Дня української писемності і мови, а саме на цей день традиційно припадає написання радіодиктанту, тим більше ставало його прихильників.
Цьому, безперечно, сприяли і засоби масової інформації, які розповідали, пояснювали та запрошували до дійства. Значною мірою сприяло і повідомлення про те, що п’ятнадцятий радіодиктант єдності писатимуть українці в Австралії, у Китаї, у Франції, в Італії, у Польщі та в інших країнах світу, а разом з українцями – і мешканці тих країн. Після цього прийшло, так би мовити, прозріння: мовляв, якщо українцям в Україні не продемонструвати прагнення об'єднатися в єдину непереможну націю – тоді хто ж бо ми є?
Нарешті цей день настав. У актовій залі за столи-парти сіли усі члени правління облспоживспілки, начальники і працівники відділів апарату правління, представники підприємств облспоживспілки – "Житомирський кооперативний ринок", "Будгоспторг", "Ремонтно-монтажний комбінат", Житомирської філії товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "Укоопгарант", обкому профспілки працівників споживчої кооперації – одним словом маленька часточка великого непереможного українського народу.
З вітальним словом і побажанням відмінних успіхів у написанні радіо диктанту до присутніх звернувся голова правління Споживспілки Степан Григор'єв.
І ось одинадцята година. Усі присутні, у тому числі і авторка цього матеріалу, розпочали писати Всеукраїнський радіодиктант національної єдності…
Коли у радіодиктанті було поставлено останню крапку і всі з полегшенням зітхнули, я попросила декого із учасників мовно-святкового дійства поділитися своїми враженнями.
Степан Григор'єв – голова правління Споживспілки:
- Якщо чесно – то не думав, що так зачепить, що зворушить до глибини душі. Здавалося б, ну що тут такого? Скільки диктантів довелося написати за своє учнівське та студентське життя. Але це зовсім інші відчуття і почуття. Тут було і хвилювання, і спогади із шкільної юності, і гордість за свою причетність до великої, державної ваги справи. Це було півгодини справжнього, неперевершеного свята рідної мови.
Ми знаємо, що першим було Слово. Та на певних етапах свого розвитку ми поволі втрачали свою любов до Слова і відповідальність за Слово, втрачаючи при цьому і себе, і свою гідність, і людяність, і свою духовність. А без духовності немає державності, немає держави.
То ж на мою думку сьогоднішній радіодиктант – це один із шляхів повернення втраченого. І те, що у його написанні взяла участь переважна більшість наших працівників, яскраво демонструє прагнення людей до об'єднання заради змін на краще, заради незалежності, заради миру на рідній, Богом даній нам землі. І чим більше людей буде об’єднано цим прагненням, тим швидше досягнемо ми світлої мети. Бо коли нас багато – то нас не подолати.
Я не знаю хто як і хто на скільки написав зараз радіодиктант. І не буду знати бо це й не так важливо. Але я з великим задоволенням усім, хто взяв у ньому участь, ставлю "відмінно" за їхню громадянську позицію.
Людмила Паскалова – заступник голови правління, начальник управління бухгалтерського обліку, звітності і корпоративних прав, головний бухгалтер:
- У написанні Всеукраїнського радіодиктанту беру участь уже в котрий рік поспіль. Сьогоднішнє написання диктанту повернуло мене назад мінімум на чотири десятиліття. Хвилювання як і в шкільні роки, відчуття відповідальності. Приємно, що за однією партою радіодиктант збирає людей трьох-чотирьох поколінь, усіх професій, усіх чинів і рангів.
Крім того, що я ще раз засвідчила свою повагу до мови моїх предків, повагу до своїх співвітчизників, я ще й перевірила на скільки грамота, отримана в школі, стала звичкою як у розмовній так і в писемній мові.
Для людей моєї професії Всеукраїнський радіодиктант, вважаю конче потрібен. Та й висловити свою думку, підтримати розмову, не почуватися білою вороною у будь-якому товаристві – цим має керуватися людина незалежно від її посади, професії, статку. Ще одне, що змушує тримати руку на мовному пульсі. У молодших працівників є діти шкільного віку, у старших – онуки. Приміром, я зі своїми онуками опановую зараз програми першого і другого класів. Іноді доводиться допомагати їм виконувати домашнє завдання або ж перевіряти уже зроблене. Сказати, що чогось не знаю – значить втратити авторитет і довіру. А цього допустити аж ніяк не можна. Отож і готуюся до диктантів і пишу їх залюбки. До речі, поруч зі мною диктант писав і мій чоловік. Якщо пише вся Україна, то чому б не долучитися сім’ї?
Аркадій Большой – начальник відділу організаційно-кооперативної роботи і кадрів:
- Моя посада – це робота з людьми і з паперами. Вважаю, що і одне, і друге вимагає добрих знань з української мови. При написанні різного роду документів – характеристик, розпоряджень, подань, наказів, заяв тощо частенько доводиться заглядати у словник. Бо ж дати на підпис голові правління написане з помилками – це не поважати не тільки керівника, а й самого себе. До того ж у нас Степан Максимович вимогливий до кожного слова, до кожного розділового знака, як у школі вчитель-мовник.
Отож до написання сьогоднішнього радіодиктанту трохи готувався, переглянув деякі правила правопису, а писав із задоволенням, хоча не без хвилювання.
На мою думку аналогічні диктанти потрібно організовувати і писати не лише на державному рівні, а й на обласному, міському, районному, у трудових колективах. Тоді ми більше будемо чути рідну мову на вулицях, у магазинах, у різних установах, у транспорті і у своїх домівках. Бо, на превеликий жаль, сьогодні ще у багатьох горе-українців побутує думка, що українська мова не престижна, що це мова села.
Наталія Чепура – помічник керівника, голова профспілкового комітету апарату облспоживспілки:
- Профспілки у всі часи відстоювали права і захищали інтереси трудящих. Робили це і роблять по-різному, останнім часом здебільшого біля стін українського парламенту, адміністрації президента, на Майдані Незалежності у Києві та на регіональному рівні.
Радіодиктант національної єдності – це також свого роду прояв боротьби за незалежність держави, за її самостійність, за те, щоб Україна врешті-решт стала рівною серед рівних і вільною серед вільних.
Наші спілчани стовідсотково взяли участь у написанні радіодиктанту. Писали всі, незалежно від віку, посад, характерів і уподобань. Якихось півгодини об'єднали українців мало не всього світу. Перехоплювало подих, коли задумувалася, що і я цієї миті є, хай маленьким, ледь помітним, а все ж кільцем того багатомільйонного ланцюга, який об'єднав нас, українців, у єдину непереможну націю.
Я особисто, та й знаю, що чимало моїх колег, готувалися до радіодиктанту, як у свій час у школі, щось повторювали, а щось вчили заново, бо ж дещо у правописі змінилося. Отож сьогоднішньому святу передувала підготовча робота, в результаті чого одержали, як сказав у свій час Максим Рильський – красиве і корисне.
